П’ятниця, Липень 20Усі Чортківські новини

Мітки: наш день

Помилка молодості

Помилка молодості

#, Дописи читачів, Життєві історії
Люблю їздити потягом. У ньому якось затишніше, ніж в автобусі. Особливо вранці, коли під ритмічний стук коліс пасажири ще дрімають, додивляючись свої сни. Я теж зручно вмостилася на сидінні і мріяла ще подрімати. Навпроти мене сидів досить вродливий і пристойно одягнений сивочолий чоловік. Ми зустрілись поглядами і я побачила його заплакані з червоними прожилками очі. Сонний настрій як рукою зняло – нечасто ж побачиш, як плаче чоловік! Якусь мить ми мовчали. Врешті, я не витримала і тихенько спитала: «У вас якесь горе? Бо ж сльози…» Несподівано незнайомець взяв мене за руку: «Їздив я на могилу матері і там вкотре згадав свій гріх», – мовив загадково. А потім, раз-по-раз витираючи сльози, став розповідати свою історію. Звали його Олексій. Окрім нього, у сім’ї було ще двоє дітей:
Коли в серці не гасне любов…

Коли в серці не гасне любов…

Дописи читачів, Життєві історії
Після закінчення футбольного матчу до одного з гуртів вболівальників, які стояли на біговій доріжці і ділилися своїми враженнями від гри, підійшов старшого віку чоловік і спитав: – Ви з містечка Г.? – Так, – відповів один з вболівальників. – А ви знаєте, – продовжив незнайомець, – колись в молодості я закохався в дівчину з вашого містечка. Я тоді служив в армії. І познайомився з нею зовсім випадково, коли їхав в поїзді додому. – А ви назвіть ім’я та прізвище тої дівчини. Може, я її знаю. Незнайомець з надією глянув на співбесідника і сказав: – Її звали Марія Гнатів. Але вона, напевно, вийшла заміж і в неї тепер інше прізвище. – А я знаю її. Вона живе на тій вулиці, що і я. У неї двоє дорослих синів, які одружилися і живуть окремо. А чоловіка нема. Він довго хворів і помер кілька
А Ви вірите в жіночу дружбу?

А Ви вірите в жіночу дружбу?

Дописи читачів, Життєві історії, Новини з діаспори
…У теплий літній вечір подруги проводили Катерину закордон. Здається, відтоді минуло, бозна, скільки часу. А насправді лише двадцять років. Катя завжди мріяла про Штати. Там жили її родичі. А тут життя дістало. Тому й не боялася вирушати у світ. Родичі попередили: у наших на початках нерідко трапляється «культурний шок». Це коли людина починає хотіти назад додому, не може їсти тамтешніх харчів, чути повсюдно чужу мову. Але Катерині це не дуже загрожувало. Вона ті «шоки» переживала вдома і великими порціями. Катеринин чоловік – окрема «шокова» тема. Ледачий. Усім незадоволений: погодою, політикою, цінами…  Всіх навчав як жити, а сам, бувало, не міг викрутитися навіть з банальної ситуації. На роботах довго не затримувався. То керівництво погане, то платили мало, то праця важка. –
Подарунки для Діка або Право на дитину

Подарунки для Діка або Право на дитину

#, Дописи читачів, Життєві історії
Дощ лив, як з відра. – Наче небо розперезалося, – подумала Ліза, дивлячись у вікно. – І позимніло на вулиці, кажуть, в Карпатах сніг випав, а зараз кінець червня – катаклізми в природі. І в житті… – сумно усміхнулася сама собі молода жінка, що була при надії. – Як там моя дитина, моя Ганнуся? – думки, наче нав’язливі мухи обсідали її голову, і вона ніяк не могла заспокоїтися, ладна й сама йти під той дощ, щоб забрати додому  свою донечку і знайти спокій… Виросла Ліза сиротою. Так сталося, що її виховувала старша сестра Валя, яка була для дівчинки за тата і за маму. У їхньому маленькому селі – все як на долоні. Всі знають про всіх. І біди людські, і радощі обговорюють та ділять навпіл. Та їх наче забули односельчани. Може тому, що жили тихо та не жалілися нікому ніколи. Мали город, н
Фото маленької чортківчанки стало переможцем у європейському конкурсі

Фото маленької чортківчанки стало переможцем у європейському конкурсі

Новина дня, Новини з Соцмереж
Світлина увійшла у тридцятку кращих серед 600 учасників На фото – дівчинка Євангеліна, вихованка закладу дошкільної освіти “Золота рибка” міста Чортків, (Україна). Діти – наше майбутнє. Цю фразу нам доводиться чути дуже часто. Говорячи її, ми покладаємо свої добрі надії на те, що у своїй старості будемо мати гідне життя. Але не завжди ми задумуємося, що це великою мірою залежить від нас сьогоднішніх. Від наших дій і вчинків, від прикладу, який подаємо нашим нащадкам, від нашої мудрої науки, яку вкладаємо у маленькі голівки, від тих моральних і духовних цінностей, які закладаємо в серця і душі наших дітей. У закладі дошкільної освіти №1 «Золота рибка» Чорткова малюкам весело та цікаво. Ми організовуємо для дітей цікаве дозвілля, розвиваємо їх творчі здібності. Сьогодні ду
Заклинання від ревнощів

Заклинання від ревнощів

#, Дописи читачів, Життєві історії
Років три тому світ став для мене двобарвним. Точніше, мені було дозволено бачити його тільки у двох кольорах: сірому і голубому. Сірий – то колір асфальту, а голубий – неба. На них дивитися можна. А на все, що між ними, – зась! Почалося так невдовзі після того, як ми з дружиною відсвяткували тридцятиріччя нашого подружнього життя. Перлинове весілля, значить. Усе було, як належить, – вітання дітей, внуків, друзів і знайомих, тости, квіти, навіть сльози радості. А через кілька днів моя Світлана, Світланка, Світланочка раптом перемінилася. Чи то після того, як побачила у котрійсь із сотень серій телемила упадання закордонного дідугана за молодою, чи наш сусід так вплинув, привівши до свого помешкання молодшу від себе на двадцять років дівулю – замість дружини, яка сьомий рік в Італі
Ви для мене ніколи не будете старою…

Ви для мене ніколи не будете старою…

Дописи читачів, Життєві історії
Оксана тримала у руках фотоальбом. Перегорнувши титульну сторінку, одразу прочитала: «На пам’ять майбутнім рокам від сучасного життя». Всміхнувшись, згадала той день, коли виводила каліграфічним почерком цю фразу. Здається вчора, а скільки часу промайнуло відтоді… На першій сторінці – її весільні фото. В очах стільки блиску! Потім у різних ракурсах – одна донечка, друга… Доля була прихильною до неї. Незчулася, як і онуки Бог подарував. Гортаючи сторінку за сторінкою, звернула увагу на одну пожовклу світлину, з якої на неї лагідно дивились великі оченята десятирічного хлопчика, що так ніжно обіймав її за шию. Він, ніби з гордістю промовляв: «Дивіться, я біля Оксани Василівни!»  Вона сиділа на пеньку, а діти обступили з усіх боків, і кожний хотів притулитись до неї. Видно, дуже любили.
«Хочу подякувати за вас, мамо…»

«Хочу подякувати за вас, мамо…»

#, Дописи читачів, Життєві історії
– Доню, чуєш, доню? – неохайна, з розчіпченим волоссям жінка стукала у вікно автобуса. Пасажири почали обурюватися: – Ти диви, бомжиха вже називає незнайому людину донькою, аби щось випросити. – Як жінка може до такого опуститися? – Алкоголічка… А та вже хотіла зайти в салон автобуса, але водій крикнув: – Куди лізеш? Тут нормальні люди… Дістали ті бомжі… Автобус рушив. А жінка кричала услід: – Віруню, прости мені, доню! Це молодість винна. Зрозумій… …Вірі скоро сороківка. І зовсім недавно вона вперше побачила свою матір.  Євдокія, старша Тамарина сестра, сказала, де шукати Віру. А тепер кається: не варто було. Але Тамара грозилася всіх проклясти. От і не встояла Євдокія. Хоча наперед знала: нічого доброго ця зустріч не принесе Вірі… …Від доньки Тамара ви
Не в вроді щастя…

Не в вроді щастя…

Дописи читачів, Життєві історії
Дзеркало дивилося на Настю її заплаканими очима. – Чому одним дістається все: краса, любов, а іншим – крихти? – запитувала чи то в дзеркала, чи невідь у кого. Молодшій Настиній сестрі Лесі справді дісталося все. Коли дівчинка була маленькою, в селі її називали лялечкою. Потім стала улюбленицею вчителів. А що вже казати про парубків! Настя сестрі не заздрила. Просто було образливо, що для батьків наче існує лише молодша донька. Коли мама йшла до магазину, не брала з собою Насті – тільки Лесю. Жінка тішилася, коли молодиці хвалили вроду її доньки. І найкращі обновки діставалися Лесі. А головне – батьківська любов. Молодшу пестили – на старшу погримували. Літніми ранками Леся ніжилася в ліжку, а Настя збиралася на пасовисько. Якось Тоська, яка була в контрах з сусідами, під час чергової с
За плечима – ангел і мамина молитва

За плечима – ангел і мамина молитва

Дописи читачів, Життєві історії
Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні… – Не візьму я її до себе! У мене своїх двоє дітей. Чоловік копійки заробляє. Ще й батько лежачий, – з притиском мовила Люська. – Але ж вона донька твоєї рідної сестри, – настоювали родичі. – Шкода сироти. – І що? – Держава допоможе. – Ага! От Оленин батько десь вештається, хай держава його шукає, аби допоміг чи до себе забрав. Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти. – Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько. Але ж… Дитина начебто не від нього… Родичі на Оленку не звертали уваги, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не пам’ятає. Мама за життя не сказала Оленці жод