Вівторок, Лютий 20Інтернет портал твого міста

Життєві історії

Як Річчі, загубившись у той холодний вечір, зробив щасливими відразу троє сердець.

Як Річчі, загубившись у той холодний вечір, зробив щасливими відразу троє сердець.

#, Дописи читачів, Життєві історії
Собака підбіг просто до Андрія. Пес скавулів і тривожно озирався. Було зрозуміло, що він зовсім молодий і, певне, недавно загубився. Залишати його на холоді Андрію не хотілося. Трохи повагався, чи не нашкодить тварина у квартирі, але, дивлячись у благальні очі собаки, погладив його за вухами і таки покликав за собою. Пес чемно пішов слідом, не відстаючи від чоловіка. Чотирилапий прибулець виявився дуже вихованим. Слухняно дочекався вечері, не випрошував ласих шматочків зі столу, не вистрибував на диван. Диво, а не собака. На ніч улігся прямісінько під Андрієвим ліжком. І той, розчулений таким довір’ям пса, навіть подумав, що міг би залишити його собі назавжди. Але зранку знайшлися господарі Річчі. Точніше, спочатку на очі потрапило оголошення про пропажу англійського кокер-спанієля з ко
Чому спивається колишній агроном колгоспу імені Чкалова з Чортківщини

Чому спивається колишній агроном колгоспу імені Чкалова з Чортківщини

#, Дописи читачів, Життєві історії
Нарешті минула ця довга страшна ніч. Ярослава насилу підвелася. І навіщо вона випила стільки звечора? Але ж із нею не завжди так. Іноді з’являлося прозріння — вона наводила лад у хаті, сама чепурилась і сідала біля вікна, вдивляючись у далину: чекала дітей. Та, не дочекавшись, знову перехиляла чарку й витирала гіркі сльози. Ярослава свого часу вивчилася на агронома і поїхала за скеруванням у віддалене село, в колгосп імені Чкалова. Роботу свою любила, та й селяни припали дівчині до душі. Велику втіху приносили молодій агрономці щедрі врожаї колгоспних полів. Та не тільки роботою жила. Вона швидко подружилася з місцевими дівчатами й хлопцями. У вихідні чекала з нетерпінням вечора, щоби піти на танці. Там і зустріла свого Петра. Добре їй було з ним і затишно. Ніколи не забуде літніх зоряних
Забути не маємо права – Виряджала мати сина. розповідь про Івана Ангела, на псевдо «Гайовий»

Забути не маємо права – Виряджала мати сина. розповідь про Івана Ангела, на псевдо «Гайовий»

#, Дописи читачів, Життєві історії, Історія
                                                           «Забути не маємо права!»                                                                                Богдан Савка.                    Зв’язкова ОУН Текля Довгошия, так описує проводи на збір Івана Ангела, на псевдо «Гайовий»: «Після вечері вийшли всі надвір. Було чисте небо, ясно мерехтіли зорі, ніби прощалися з від’їжджаючими назавжди. Місяць освітлював дорогу, далеку нелегку і невідому. Всі разом – рідні і друзі, заспівали «Виряджала мати сина». Вийшли з хати старенький батько, сестра, стала на порозі мати. Батько виніс два автомати і подав хлопцям до рук. Поблагословив їх, осінивши святим хрестом, сказав: «Ідіть, хлопці, з Богом у щасливу годину боронити Україну і замучений свій нарід». Обняв сина і гірко заплакав.     І
Чому одним щастя вгору повзе, а іншим і з гори не котиться?

Чому одним щастя вгору повзе, а іншим і з гори не котиться?

Дописи читачів, Життєві історії
…Олі вп’явся у пам’ять вислів про те, що не доля вибирає людину, а людина — долю. Жила Ольга в заміжжі, як і всі. Були радісні миті, а бувало, що й смуток пробивався в молоде жіноче серце. Її мама ще в кінці 90-х років минулого століття подалася за кордон, щоби фінансово допомогти дочці, заробити на побудову нового помешкання. Коли Оля народила Софійку, здавалося, що нічого не може затьмарити її материнського щастя. Рідні, батько, брат Євген зводили дім із надією, що внучка і племінниця йтиме в перший клас уже з нової оселі. Тоді Оля, котра ще не встигла нагрітися любов’ю чоловіка, навіть не могла уявити, що нещасний випадок раптово вирве його із сім’ї. …Ольга любила осінь. Але її наближення почало навівати жінці гіркий сум, відколи ця золота пора року забрала в засвіти її судженого,
Несподіваний подарунок долі під Новий рік

Несподіваний подарунок долі під Новий рік

#, Дописи читачів, Життєві історії
ОЛЕНІ НЕ ДУЖЕ Й ХОТІЛОСЯ ВИБИРАТИСЯ НА ВЕЧІРНЮ ПРОГУЛЯНКУ, ВОНА ПОЛЮБЛЯЄ СВЯТКУВАТИ НОВИЙ РІК УДОМА. АЛЕ ПАВЛО ВМОВЛЯЄ ЇЇ ПОГЛЯНУТИ НА ОШАТНУ ЯЛИНКУ У ЦЕНТРІ МІСТЕЧКА — Й ВРЕШТІ ЖІНКА ПОГОДЖУЄТЬСЯ. Колюче деревце звідусіль оточують групки людей. Усі сміються, святкують. Дід Мороз і Снігуронька фотографуються з охочими. А Олена тулиться до чоловіка, і їй здається, що поряд із ним їй не страшні ніякі життєві бурі. Хоча ще недавно вона сама просила Павла: «Давай розлучимося. Бо мене дуже гризе провина, що не зможу народити тобі дитинку. А інша жінка подарує тобі цей скарб». Тоді чоловік міцно обійняв її і попросив кохану більше ніколи не говорити таких слів. Бо він її любить безмежно, вона — його повітря і сенс життя. А щасливою сім’я може бути й без дітей. Головне — любов та повага… Че
В цій історії багато впізнають себе…

В цій історії багато впізнають себе…

Дописи читачів, Життєві історії, Новини з діаспори
ЯК ЧАСТО ДОВОДИТЬСЯ ЖЕРТВУВАТИ ТИМ, ЩО ЛЮБИШ, ЗАРАДИ… ГРОШЕЙ. ВИСОКООПЛАЧУВАНА, АЛЕ НАБРИДЛИВА РОБОТА, УСПІШНИЙ, АЛЕ НЕКОХАНИЙ ЧОЛОВІК, ПЕРСПЕКТИВНА, АЛЕ ЧУЖА КРАЇНА. Останній пункт про Ірину. Жінка виховувала десятирічну Софійку. Коли дівчинці виповнилося вісім, тато покинув сім’ю. Два роки Ірина цілими днями працювала на роботі, але грошей ледь-ледь вистачало на прожиття. А жінці так хотілося, щоб її донечка одягала такі ж красиві сукні, як її однокласниці, щоб вона також могла поїхати літом на море. Але на все це бракувало коштів. Тому одного дня, поговоривши з рідною сестрою, Ірина вирішила їхати в Іспанію. Сестра погодилася залишити Софійку в себе, незважаючи на те, що мала власну сім’ю. Так Ірина, довго не роздумуючи і не плануючи, подалася світ за очі. …Іспанія не чекала українку
Розповідь нашої землячки про життя в Росії підтверджує пророчі слова Кобзаря

Розповідь нашої землячки про життя в Росії підтверджує пророчі слова Кобзаря

#, Життєві історії, Новини з діаспори
Ще Тарас Шевченко писав: “Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями”… І хоча ці слова були написані більше сотні років тому, і сьогодні вони не втрачають своєї актуальності. Свідченням цього є історія жінки з Тернопільщини.  – Мамо, мамо, – бурмотів, засинаючи, малюк, якому Настя щойно прочитала казочку. – Мамочко! Знову гудуть літаки, зараз бомби кинуть… Утікаймо! – Тихо, тихо, синку, спи, – заспокійливо погла­джуючи кучеряву голівку, шепотіла Настя. – Спи… То не літаки літають, то гроза… – Літаки!.. Я знаю… – сперечався той крізь сон… Вдома ти теж казала, що гроза, а потім прилетіли літаки, і ми в підвал ховались… А тут є підвал, мамо? – Є, є, все тут є, тільки літаків немає… Спи вже нарешті! – А казочку-у-у?.. – капризував, ніяк не бажаючи засинати, малюк. – Я ж щойно тобі прочит
Не повторіть моїх помилок!

Не повторіть моїх помилок!

Дописи читачів, Життєві історії
В Україну я приїхав з Ростова-на-Дону у 1981 році. Там я проживав разом з батьками. У місті Чорткові мешкала моя двоюрідна сестра і я вирішив у неї погостювати. Не знаю, чи це була доля, чи збіг обставин, але саме тут я зустрів дівчину, яку звали Наталка. Вона винаймала у сестри житло. Ми познайомилися і я у Наталю закохався. Напевне це було кохання з першого погляду. Можливо, що й так. Через декілька днів я запропонував їй, як кажуть, руку і серце. Вона погодилася і невдовзі ми справили невеличке весілля. Я був безмежно щасливим, коли через рік після весілля моя дружина подарувала мені сина. Звичайно я усвідомлював, що треба утримувати сім’ю, тобто заробляти гроші. Подумав над варіантами і прийняв рішення їхати на заробітки аж у Магаданську область. Там добре платили, я облаштував житл
«Ні хвилини про те не жалкую…» – спогади жительки Чортківщини

«Ні хвилини про те не жалкую…» – спогади жительки Чортківщини

Дописи читачів, Життєві історії
Цю статтю написано правнучкою з розповідей прабабусі, котра проживає у Львові, та не забуває своїх рідних країв, а саме – с. Шманьківці. Ми познайомились у соціальній мережі Facebook. Слово за словом – і вона мені розповіла, що у неї була прабабця, яка перенесла важкі муки за рідну українську землю. Отож, пропоную вам дочитати цю розповідь до кінця. Моя прабабця – Станіслава Горяча, яка спочила в Бозі 15 лютого 2008 року, за чотири дні до 89-ліття. Ще досі пам’ятаю, як вона казала, що пережила страшні муки заради України, але ні хвилини про те не шкодує. Іноді співзвучність кількох літер імені визначає, передбачує людську долю. Станіслава народилася 19 лютого 1919 року в с. Шманьківці, був тріскучий мороз і хурделиця, снігом мело несамовито – так, що далі свого носа нічого й не побач
Мені бракує у Чорткові зайнятості. А в Києві…

Мені бракує у Чорткові зайнятості. А в Києві…

Дописи читачів, Життєві історії
Рада усіх вітати, хочу Вам представитись та поділися деякими своїми спостереженнями. Мене звати Шахова Оксана і я народилася та довгий час жила у Чорткові. Ось уже як рік, я змінила свої маршрути і дороги. Навчання привело мене до нашої столиці-Києва. Живучи тут, у мене складаються різні почуття і враження, чим і хочу поділитись з Вами. Чортків, на мою думку, місто спокою і умиротворення, з особливим західним колоритом. По всіх куточках чутно чисту українську мову, міські жителі люб`язні і готові простягнути руку допомоги. Все помірно, ніякої тобі метушні, кілометрових заторів, галасу, тільки де-не-де і коли-не-коли рознесеться якась чутка серед місцевих. Погодьтесь, усі жителі- це ніби одна велика родина, усі всіх знають. Компактність цього міста вражає! Здавалося, тут є усе для п