Четвер, Серпень 17Інтернет портал твого міста

Життєві історії

Шофер автобуса Чортків-Ромашівка прославився на весь інтернет бажанням “вбивати” журналістів

Шофер автобуса Чортків-Ромашівка прославився на весь інтернет бажанням “вбивати” журналістів

#, Життєві історії
Мандрувала вчора з дитиною. Їхали до райцентру автобусом Чортків-Ромашівка. Це – філософський та екстремальний автобус. Чому філософський – поясню зараз. Чому екстремальний – трохи пізніше. У цьому транспорті їздять переважно пенсіонери. Тому найчастіше тут можна почути про кругообіг природи, про сенс життя і смерті, чи потрібно ще чогось для себе, чи вже досить, скільки тій людині треба тощо… Їздять цим автобусом і люди середнього віку. Їх менше. У них інші балачки – хто продає двоповерхову хату з великим подвір’ям і кованою огорожею, які ще посадити троянди і чи буде днями дощ… Молодих – ще менше. Вони, зазвичай, їдуть на роботу чи повертаються з роботи і просто мовчать. Тож яке відношення має цей автобус до журналістів – спитаєте ви. Нині довелося почути про суть журналістики з
“Прикра” історія в маршрутці… може і Чортківській

“Прикра” історія в маршрутці… може і Чортківській

#, Дописи читачів, Життєві історії
Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається по вулицях міста. На зупинці заходить досить симпатична, на мій погляд, тридцятирічна жінка. Детально описувати її не буду, скажу коротко – все при ній. А слідом за нею схоплюється чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою. Маршрутка різко сіпнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і настав їй на ногу. «Ну, що ж ви як слон справді» – сказала вона. – невже не можна акуратніше». Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася, «триматися треба було». І тут цей чоловік сказав слова, в які постарався вкласти максимум бoлю і скoрботи: «Жінко, але ви ж бачили що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну, що мені ще зробити,
Хтось бачить щастя в коханні, хтось — у грошах.

Хтось бачить щастя в коханні, хтось — у грошах.

#, Дописи читачів, Життєві історії
— Нічого ти не розумієш, Любо, — тлумачила Аліна подрузі. — Твій Владислав бідний, аж синій. Що в нього вдома твориться? Ні кола ні двора… Батьки копійку до копійки складають. А старший брат твого нареченого знаєш який грубіян?! — Досить, Аліно! Я, звичайно, рада за тебе і твого високоповажного Віталія, з кишень якого випадають долари та євро, але в кожного своє щастя. Хтось бачить його в коханні, хтось — у грошах. — Дурна ти, Любо! Кохання пройде, а кусень хліба треба буде за щось купити. Їздити на відпочинок, купувати брендові шмотки, зупинятися в престижних і вишуканих готелях… Ех, от це — життя. А ти про якесь кохання верзеш. При кожній зустрічі подруг між ними точилися такі суперечки. Люба — дівчина спокійної вдачі, намагалася їх уникати, але Аліна втлумачувала їй у голову своє. …
Вельон зі стразами затягнувся петлею на шиї…

Вельон зі стразами затягнувся петлею на шиї…

#, Дописи читачів, Життєві історії
Цього разу Вероніка їхала з університету додому, в приміське село, автобусом. Сиділа на першому місці, слухала музику й розглядала свій манікюр. Забринів телефон. — Так, мамо, слухаю… — Ти вже в дорозі, донечко? — Угу… — Може, виїхати за тобою? — Мам, не треба. Я ще в змозі пройти сто метрів од зупинки до дому. — Ну гаразд. Марія запитує, що приготувати на вечерю. Але замість відповіді мама почула короткі гудки. Бо Вероніці раптом стало не до вечері, оскільки в салон автобуса увійшов дуже красивий хлопець: високий, спортивної статури, модно одягнений, зі стильним чубчиком, акуратно зафіксованим гелем для укладання волосся. Раніше Ніка цього юнака не бачила. Можливо, тому, що нечасто їздила автобусами. Але, придивившись уважніше, згадала, що колись вони вже зустрічалися. Авжеж! Він г
Таємничий ритуал в Чортківському замку єднає закоханих…

Таємничий ритуал в Чортківському замку єднає закоханих…

Життєві історії, Історія, Новини з Соцмереж
Пам'ятаєте ми розповідали Вам легенду Гната та Амалію та їх покровителя Теофілія (прообраз знаменитого Святого Валентина)? Легенда має своє продовженя... ...Відтоді молоді та закохані жителі міста вірили: якщо кинути монету в замкову криницю, то ніщо їх не розлучить – ні час, ні війни, ні незгодні з коханням родичі. Тому з давніх-давен закохані пари кидали монети в пам’ять про безсмертне кохання Гната та Амалії... Та час пройшов, чарівну криницю зруйнували, але магічність цього місця залишилася. Невдовзі на місці закинутої криниці виросло дерево. Здавалося б, звичайний горіх, та все ж було воно непросте, манило до себе усіх закоханих. Для багатьох пар це дерево було місцем зустрічей, прощань та зізнань. Молоді люди досі вірили у давню традицію для збереження вічного кохання.
Як заробітки, заради лікування брата, зруйнували життя…

Як заробітки, заради лікування брата, зруйнували життя…

#, Життєві історії
Усе село обговорювало новину: додому перед Великодніми святами після десяти років заробітчанства приїхала Світлана. Не сама — з донечкою. Михайлові цю вістку принесла поштарка, тітка Марія. Чоловікові защеміло серце. Дуже вже вони любилися зі Світланкою в молодості, планували одружитися, звити гніздечко. Та не судилося. Тяжко захворів Світланин брат. Лікувати хлопця не було за що: батько помер рано, а мати заробляла копійки. Щоб врятувати юнака, потрібні були великі гроші. Не раз Світланка плакала на Михайловому плечі від безсилля. А якогось вечора звірилася: вирішила, що поїде на заробітки. — Ти? Така маленька, тендітна, несмілива? Як ти собі даси раду між чужими людьми? — не йняв віри Михайло. — Я мушу, щоб врятувати Павлуся, — виправдовувалася перед коханим. — Він ще зовсім
Чим закінчилася поїздка 21-річної студентки в США

Чим закінчилася поїздка 21-річної студентки в США

#, Життєві історії, Новини з діаспори
Ірина Рибчин в 21 рік вирішила побачити світ і полетіла в США за студентською програмою. Життя в новій країні так сподобалася дівчині, що, майже не вагаючись, вона вирішила залишитися. Крокуючи до американської мрії, вона відкривала нові професії, вчила мову і тонкощі спілкування з американцями. Вона розповіла про те, чого чекати студентам під час роботи в США, як мотивують страхові компанії до здорового способу життя, а також розвінчала міфи про фастфуд і нездорову американську націю, пише СвітUA. Далі – від першої особи. Я вчилася в університеті нафти і газу в Івано-Франківську. Йшов третій курс, за вікном був 2013 рік. Я вже не один раз натякала батькам, що хотіла б поїхати за кордон, побачити світ. На той час багато моїх друзів спробували програму “Work and travel USA”. Проте кожен
Усі ми – діти дітей чиїхось дітей?

Усі ми – діти дітей чиїхось дітей?

#, Актуально, Дописи читачів, Життєві історії
Усі ми родом з Дитинства... Чи замислювались ви колись над тим, що ми – діти дітей чиїхось дітей? І завжди в душі ними залишаємось. Коли чую, що є важкі діти, категорично з цим не погоджуюсь. Насправді важких дітей-пише Валентина Семеняк-нема, є важкі батьки, які з певних причин забули про свою власну внутрішню природу дитини. Діти ж приходять у цей світ кришталево-чистими. А що вони вберуть і «запишуть» у свої душі, залежить, в першу чергу, від батьків. У наших пращурів – давніх слов’ян існував цікавий звичай. Після народження дитини мати зберігала відрізану і зав’язану ще бабою-повитухою пуповину, яка дев’ять місяців з’єднувала дитину з матір’ю у її лоні. Коли ж дитині виповнювалось сім років, мати урочисто вручала її синові або доньці. Дитина розв’язувала вузол і після цього пуповину
Василь МАХНО. Фотографія батька

Василь МАХНО. Фотографія батька

#, Життєві історії
Хто-небудь вислухає мою розповідь? У Чорткові несподівано мелодія пронизливої пісні Beatles про кохання переслідувала мене, не даючи можливості зосередитись. Я уявляв їх двох на цих вузьких вуличках старого міста. Так. Їх двох – маму і тата. У шістдесятих вони зустрічалися тут. Можливо, навіть на цій вуличці, де я саме й стою. І якщо я навіть щось прикрашу, бо не знаю усіх деталей історії їхнього кохання, то мені допоможе ця пісня. Голос Джона Леннона – прості й зрозумілі слова. Зрозумілі й прості для всіх, хто свій перестук серця хоче налаштувати на перестук іншого серця. Так налаштовують струни гітари або скрипки. Я переконаний, що мій батько міг бути тоді у Чорткові бітлом і бітником одночасно. Він же ровесник Леннона. Здається, що у Чорткові мої батьки й познайомилися: студентка мі
Недоспівана пісня… Жорстоко розстріляна мить…

Недоспівана пісня… Жорстоко розстріляна мить…

Життєві історії, Історія
Недоспівана пісня… Жорстоко розстріляна мить… Заґратовані душі в обіймах камінної ночі. У пекельному вирі мелодія пісні звучить, І стихає, як схлип, бо загибель їй хтось напророчив. Їй було вісімнадцять, йому – двадцять два, коли вони холодної лютневої неділі 1941 року, міцно тримаючись за руки, стали перед вівтарем. До того зустрічалися чотири роки. Про їхнє кришталево чисте і вірне кохання ходили легенди. Це були подруга моєї матері Ганна Козар і батьків побратим Богдан Гева (див. світлину). Моя мама розповідає, що на жодній сцені і в жодній телепередачі за своє ціле життя не чула такого пречудового співу, як їхній, коли дуетом співали у “Просвіті”, не зустрічала такої духовної гармонії. Ганна була завжди веселою, усміхненою, він – серйозно задумливим. Через півтора місяці післ