Четвер, Липень 19Усі Чортківські новини

А Ви вірите в жіночу дружбу?

…У теплий літній вечір подруги проводили Катерину закордон. Здається, відтоді минуло, бозна, скільки часу. А насправді лише двадцять років.

Катя завжди мріяла про Штати. Там жили її родичі. А тут життя дістало. Тому й не боялася вирушати у світ. Родичі попередили: у наших на початках нерідко трапляється «культурний шок». Це коли людина починає хотіти назад додому, не може їсти тамтешніх харчів, чути повсюдно чужу мову. Але Катерині це не дуже загрожувало. Вона ті «шоки» переживала вдома і великими порціями.

Катеринин чоловік – окрема «шокова» тема. Ледачий. Усім незадоволений: погодою, політикою, цінами…  Всіх навчав як жити, а сам, бувало, не міг викрутитися навіть з банальної ситуації. На роботах довго не затримувався. То керівництво погане, то платили мало, то праця важка.

– Шкода, що Ваську не можна здати в ломбард або в оренду, – жартувала Катя. – Хоча б якийсь толк був би.

А остання Василева витівка обійшлася Катерині надто дорого у моральному сенсі. Чоловік відмовився відпускати сина в Америку. Хоча запрошували Катю з Павликом. Мабуть, Васька образився, що його в Штатах не чекають.

Павлик плакав, просився. Але Васька був невблаганним. Ще й свекруха свою гривню кинула. Мовляв, Павло – єдиний внук, тому не дозволить його волокти на край світу. Грудьми ляже…

А Павлик, шморгаючи носом, заявив:

– Виросту і поїду до мами.

…І ось стоять троє подруг на літньому пероні. Ще кілька хвилин і Катя сяде у потяг. Потім – на літак. Летітиме через Францію. Квитка, до речі, купила родина.

– Це ж я Париж побачу! Аж не віриться. Дарма, що з ілюмінатора. Дівчата, я вам про все напишу. Це будуть великі й цікаві листи. Добре, що Інтернет придумали.

Подруги кивали головами, розуміючи, що великих листів може й не бути. Бо наші, виїжджаючи за кордон, мусять влаштувати своє життя. Звикнути до чужини. Їх закручує вихор досі незнаного, незвіданого буття. Треба прижитися, навіть маючи родину. Знайти роботу. На шиї там нікому ніхто не сидить. Тому з друзями-подругами на Батьківщині контакти бувають нечастими.

Проводили Катерину також її батьки і Павлик. Син тримав маму за руку. І мовчав. Навіть важко уявити, як страждав десятирічний хлопчик. Ніхто не втішав малого. Було б ще гірше…

Васька на вокзал не прийшов, бо в нього, начебто, дико болить голова. Насправді, не міг переступити через свою образу. Хоча, його, як і свекруху, хвилювало, чи висилатиме Катерина долари. І чи «Вестерн Юніон» насправді працює так бездоганно, як це рекламують.

– Шукай роботу, – наполягала перед від’їздом Катя. – А то допомагаєш кумові на будові за «дякую».

– Спробуй знайти щось путнє.

…Катині батьки втирали сльози. І подругам сумно. Але вони намагалися жартувати. Особливо над тим, як одягали Катерину до Америки. У магазинах ціни кусючі. Базарний варіант також не підходив. Виручив секон-хенд. Втішилися, коли знайшли блузку від відомого модельєра Оскара де ла Рента. Аж потім запримітили на рукаві малесеньку дірочку. Наталка її так майстерно зашила, що сам кутюр’є позаздрив би.

– Дівчата, я ніколи не думала, що так важко їхати далеко і надовго.

– Може, назавжди, – мовила Іванка.

В Катиних очах сльози.

– Все буде добре, – заспокоювала подругу Наталка.

– Як же я без вас, дівчата? – сумним голосом запитала Катя.

Їхній дружбі понад десяток літ. Виручали одна одну в «часи пік». Святкували «бабські празники». Допомагали глядіти дітей. Не дозволяли одна одній опускати руки, коли було непереливки…

Наталка дістала свій борговий список. Для жарту зачитала імена своїх кредиторів: Коля, Вася, Ніна, Саша… Звучало, як вірш. А Іванка продекламувала:

Хочу заміж за містера з віллою,

Щоб не жити у найманій хаті.

Можна авто і рахунок у банку,

А то ноги простягну від своєї зарплати…

– Поїзд Львів-Київ прибуває на третю платформу…

Катин батько узяв доньчині валізи і всі попрямували до тринадцятого (це ж треба!) вагона. Прощаються. Сміються і плачуть. Втирає кулачками сльози Павлик. Ніяк не хоче відпускати маминої руки. Іванка говорить щось про Чикаго і Нью-Йорк. Про те, як колись всі зустрінуться на Маямі. Наталка гладить світле Павликове волосся. Цього разу він не пручається.

Катя поїхала. Її батьки залишилися чекати матрису, аби добратися додому, до села. Іванка, Наталка і Павлик побрели до тролейбуса.

– Правда, мама колись забере мене до себе? – порушив мовчанку малий.

– Аякже! – хором відповіли Наталка з Іванкою.

Подруги привели Павлика додому. Двері відчинив похмурий Васька.

– Що, поїхала? – запитав.

– Полетіла! – випалила Іванка, яка Ваську терпіти не могла. – Міг би провести рідну дружину.

– Можна подумати, вона дуже сумує за чоловіком, – втрутилася в розмову Василева матір.

…Згодом Наталка провела закордон Іванку. Потім Катя забрала до Штатів Павлика. Розлучилася з Василем.

У рідному місті залишилися Наталка. В останні роки якось не випадало  зустрітися утрьох. Коли зі Штатів прилітала Катя, не мала змоги приїхати додому з Європи Іванка. І навпаки.

…Захворіла Наталка. Подругам нічого не сказала. Не хотіла турбувати. Самотужки шукала гроші на операцію. Ледве половину нашкребла. Наталчин благовірний працював у Польщі. Там запізнався з новою пасією. Тепер Наталка ні заміжня, ні розлучена…

– Нечипоренко, – з порога мовив лікар, – готуйтеся до операції. На початку наступного тижня…

– Яка операція?! – перебила Наталка лікаря. – Ми ж лише вчора про це говорили. У мене грошей недостатньо.

– Ваші сестри заплатили.

– ???

Із-за спини лікаря показалися… Катерина з Іванкою.

– Мамо, я все поясню, – винувато опустила очі донька Люда. – Це я розповіла про твою хворобу і…

– Ну, привіт, партизанко! – кинулась обіймати Наталку Катя. – Чому ж ти мовчала?

– Ви надовго приїхали, дівчата?

– Поки тебе на ноги не поставимо, – кивала пальцем Іванка.

– Коли ж я вам борги поверну?

– Наталю, ти про що? Які борги?! Ми просто допомогли.

…Наталка поправлялася після операції. Катерина з Іванкою щодня навідували подругу.

– Які славні у вас сестри, – сказала нова Наталчина сусідка по палаті, коли Катя з Іванкою вчергове прийшли до лікарні. – Але ви зовсім не схожі одна на одну.

– У нас душі схожі, – відповіла Іванка. – Подруги ми… Давні.

– Добре, що не сказала – древні, – пожартувала Катя.

– А мене завтра виписують, – з радістю повідомила Наталка. – Дівчата, що б я без вас робила? Це ж ви ради мене з місця зірвалися. Потратилися…

– А кажуть, жіночої дружби не буває, – сказала сама до себе сусідка по палаті.

– І щоб ти, Наталю, звідси вийшла зовсім, як нова, – сюрприз! Обновка від Оскара де ла Рента! – мовила Катя. – Пам’ятаєш мою блузку з «секонду» від цього кутюр’є, на якій ти дірку зашивала? Щасливою вона для мене виявилася. Хай і тобі щастить…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

Коментарі