Понеділок, Липень 23Усі Чортківські новини

Гіркі заробітки

Марія з важким серцем збиралася в дорогу. Вдома лишалася хвора мати та маленький син. Та кидала найрідніших, аби в далекій Італії заробити на власне житло. Бо остогидло терпіти п’яні вибрики благовірного. Куди їхала, достеменно не знала.

Востаннє махала дитині крізь віконечко невеличкого буса, який мав відвезти Марію до «райського» життя, а коли від’їхали кілька метрів – рясно вмилася гіркими слізьми.

– Досить носа хнюпити, дорогенька. Усі ми через це пройшли. Через років чотири-п’ять звикнеш, – втішали сусідки-заробітчанки «зі стажем», одна поперед одної намагаючись першою розповісти свою життєву історію.

Марія їх не слухала. Бо все одно в голові стояла картина: мати з погаслим від безнадії поглядом й Іванко, який простягав свої маленькі рученята, аби і його взяла із собою.

***

Як і домовлялися, Марію зустріла в Італії шкільна поруга Рита і забрала ночувати «до себе». Коли побачила, що їй доведеться спати ще з двома дівчатами на одному ліжку, а на дивані у тій же кімнаті туляться ще дві «наймички», стало не по собі. Та вибору не мала. Зранку чекала ще одна несподіванка. Синьйора, у якої працювала Рита, відмовилася брати ще одну українку на кухню.

– Ну, хіба посуд мити можу доручити, – зневажливо буркнула італійка.

І Марія погодилася.

Спочатку синьйора платила жінці всього 400 євро на місяць. Тоді як у сусідній піцерії посудомийка отримувала 600. З тих грошей майже нічого Марії не лишалося. Та вона не відала, за яку ще роботу може зачепитися. Бо ж зовсім не знала мови. Тому стала вчити італійську. Приходила додому о третій ночі, перемивши тисячі тарілок, й сідала на кухні, щоб нікому не заважати, за аудіоуроки. Через півроку сама запитала у господині, чому в неї така низька зарплата.

– О! Марія знає мову? – дивувалася синьйора Біті. – А чому маю тобі платити більше?

– Бо я знайшла іншу роботу, – впевнено відповіла Марія, хоч насправді ще нічого навіть не починала шукати.

– Ок. Матимеш 500. Йди працюй, – відповіла господиня.

– Он у тій піцерії, – і Марія показала на заклад, що стояв на розі вулиці, – платять 600, – не ступивши й кроку, далі своєї вела Марія.

Було видно, що Біті такою напористістю спантеличена. За таке зухвальство вона б звільнила будь-яку заробітчанку. Але не Марію. Бо давно спостерігала за її роботою. Та все виконувала дуже старанно, ні разу клієнти не нарікали на брудну тарілку чи склянку. Та й мила посуд швидко. Поки напарниця п’ять тарілок сполосне, у Марії чисті вже десять. Тож Біті відвела її вбік.

– Я платитиму тобі 800. І офіційно працевлаштую, – несподівано й так тихенько-тихенько сказала українці. – Тільки нікому з тутешньої обслуги не кажи.

Важко було змовчати, не зізнатися відверто про цю розмову Риті, та Марія слово стримала. Можливість заробляти удвічі більше підкупила. Навіть не звернула увагу на те, що наступного дня не прийшла на роботу її напарниця-полька. Тепер вона сама мала трудитися за двох.

***

П’ять років пролетіли, як одна мить. Вже й не згадувала, що обіцяла повернутися додому за рік-два. Марія давно перебралася в іншу квартиру, яку винаймала з Ритою на двох, і відклала досить грошей, щоб відвідати Україну. Сказала про це синьйорі.

– А може, не поїдеш? – просила Біті. – Я тобі ще яку роботу на кухні знайду. І зарплату трохи підніму.

І Марія спокусилася на пропозицію. Бо ж хазяйка вже платила їй цілу тисячу! Дарма, що Марія тепер гарувала за трьох – крім миття гори посуду, тепер ще й на кухні робила всякі нарізки. Не раз від смітника рятувала чужі страви, що підгорали. Вміла так їх прикрасити-подати, що клієнти нічого не помічали. Це не могла не бачити синьйора.

– Ти така розумниця, – хазяйка не раз розщедрювалася на цю скупу похвалу.

А тоді стала запрошувати Марію у свій кабінет на горнятко кави. Пізніше Біті розпорядилася, аби українці протягом дня безкоштовно варили міцну каву. Та дивувалася, звідки така щедрість. Бо ж могла і сім чашечок випити, а як важкий видавався день – й усі десять. Ні копійки з її зарплати за те кавування не вираховували. Потім спеціально для Марії поставили у шафку на кухні «вітамінні коктейлі». Щоб вона не втомлювалася, «підзаряджалася». Дякувала Біті, що від її «вітамінів» тепер літає, як на крилах, – може ще більше всього встигнути…

Тим часом матері відправляла зароблені важкою працею євро – сотні за сотнями. І раділа, що та нарешті купила гарне житло, вже робиться ремонт. Що Іванко гарно вчиться у школі і мріє стати лікарем. А на навчання в мед­інституті теж потрібні немалі кошти. Словом, впряглася Марія у каторжну працю ще на сім літ. За цей час так ні разу в Україну й не вирвалася…

– Дякую, Біті, за все, та буду прощатися. Хочу додому, – нарешті сказала Марія.

Тепер на вмовляння про ще більшу платню не повелася. Кілька днів – і вже їхала з гостинцями у Тернопіль. Та дорогою відчула себе недобре. Ніби все пливло перед очима. Думала, що так відреагувала на переїзд. Та зір миттєво падав. Коли на кордоні шукала документи, вже ледь могла розгледіти їх. І коли до буса прийшов її зустрічати після стількох літ розлуки Іванко, сина вона… не побачила.

Після обстеження лікарі лише розвели руками: хімія, якою підпоювала синьйора українку, аби та краще працювала, зробила свою чорну справу – Марія зовсім осліпла…

Наталія КРАВЧУК, Тернопільська область

Наш день

Коментарі