Понеділок, Травень 28Усі Чортківські новини

Володимир Сович: янгол-охоронець для військових із зони АТО

У текстурі нашої бесіди з головою Горішньовигнанського (туди входить і с. Переходи) осередку ГО «Чортківська спілка учасників АТО» Володимиром СОВИЧЕМ й водночас фельдшером за фахом (що, мабуть, визначальне в його статусі) посилання на клятву Гіппократа, слова з котрої зацитовано в заголовку, зринали неодноразово. Підстав до того виявилось чимало.

Цей чоловік – один з-поміж восьми медиків району, котрі досі виконували свій професійний обов`язок в зоні АТО. Час його призову на службу припав на першу хвилю мобілізації: то було 5 серпня 2014 року, а дістав «дембель» 10 вересня 2015-го. Підсумовує: разом – 1 рік 1 місяць та 10 днів. Траплялось по-різному, хоча, запевняє, постійно перебуваючи в бойових обладунках, жодного разу не вдавався до автомата – часу на це просто-напросто не було. «Працював же за своїм основним призначенням», – надзвичайно просто пояснює п. Володимир.

Одразу по мобілізації потрапив до Львівського 66-го мобільного госпіталю, точніше – його мобільної групи. Розповідає: «Зі мною перебувало четверо побратимів із Заліщицького району: один служив у 44-й бригаді, а троє – всі хлопці, як і я, зі швидкої, які працювали безпосередньо в госпіталі. Один з них був у мобільній групі якраз в Маріуполі, коли місто крили «градами». Він на той момент надавав допомогу там в лікарні, а ми з іншим побратимом, Юрієм Якимчуком, дядьком загиблого в Іловайському котлі Ореста Квача із Заліщиків, перебували на донецькому напрямку, сектор «Б». Побували в багатьох гарячих точках. І в Опитному були, і у Водяному, і в Пісках довелося бути. І в Авдіївці частенько бували. Їхали до Авдіївки попід самий коксохімічний комбінат – ще тоді «промка» (Авдієвська промзона – Авт.) була під «сєпарами». То вже трохи пізніше вибили їх звідти…».

Зосереджуємо тему бесіди на вимогах до військових медиків: вочевидь, це насамперед максимальна концентрація зусиль, гранична зібраність, а ще подвійна відповідальність, адже так? Мій співрозмовник у відповідь лиш знизує плечима, мовляв, все, як і зазвичай, – врятування людського життя. Головне найперше – не втрапити під «роздачу», зберегти власне здоров`я («щоб було кому рятувати інших»), по-друге – надати невідкладну допомогу пораненим. «Переважно нас завжди старалися вберегти й на саму «нульовку» не допускали, – деталізує. – Але ми бували й там. Тому що довго чекати, доки витягнуть поранених… Є таке правило – «золотої години» при пораненнях, щодо надання найневідкладнішої медичної допомоги. Це зазвичай огляд, зупинка кровотечі, знеболення і т. д.».

– А чи бувало запізно? – запитую.

– Маєте на увазі «двохсотих»7 Переважно вони відразу й ставали «двохсотими». Були важко поранені – це хвилини. Нам добратися бувало нелегко. Їдеш без фар – щоб попасти на «сєпарську» територію, треба бути гранично обережним. Всяко бувало. І тумани, й добирання під обстрілами. Але Господь завжди над нами і ангел-охоронець теж.

– А чи випадало надавати допомогу й тим же «сєпарам»?

– Звичайно. – І тут п. Володимир знову вдається до клятви Гіппократа. – Траплялось, в госпіталі надавали допомогу нашими медикаментами – по повній програмі…

А далі переходить до споминів щодо посиленого забезпечення волонтерами воїнів АТО власне тоді, на початках: і медикаментами, й провізією, і обмундируванням – берцями, наколінниками, підлікотниками (адже медикам доводиться частенько добиратися до поранених повзком). Бувало, що медикаменти (й то надзвичайно потужні – такі навряд чи знайти у звичайних медзакладах) віддавали в госпіталі, де вони потрібніші. «Був наказ: надавати медичну допомогу ще й мирному населенню, тому й велися паралельно два журнали прийому – військовослужбовців та мирного населення, – провадить далі п. Сович. – Випадало спілкуватися з багатьма мешканцями Донбасу, російськомовними, які пішли служити до ЗСУ добровольцями. Запитував у них: чому взяли в руки автомати? Відповідав мені один з представників тієї категорії: «Я вже під ними був, під «сєпарами». Більше того не хочу, в мене сім`я. Мушу захищати її, свою землю в першу чергу. Ви ж прийшли нам допомогти». Але, звичайно, не всі такі свідомі. Більшість – інша: боронили від нас, бандерівців, своїх дітей, бо були вже наслухані, що ми начебто можемо дітей вбивати, різати і про інші небачені жахіття. А потім, коли ми надавали кваліфіковану медичну допомогу їхнім дітям, привітнішали, вітались: «Здрасьтє!».

Наразі Володимир Сович (позивний – «Змій», що чоловік коментує коротко: «Бо медик, бо наш символ – чаша зі зміючкою»), як і його бойові побратими-медики, перебуває в першому резерві. І продовжує трудитися фельдшером відділення швидкої допомоги – вже 29-й рік поспіль, після закінчення Чортківського медичного на той час ще училища. Чортків`янин за родом, нині мешкає на дідусевій отчині в с. Горішня Вигнанка. Місяць тому він в числі шістнадцяти учасників АТО зі с. Горішня Вигнанка та Переходи удостоєний Подячної грамоти від єпископа Бучацького Дмитра Григорака та медалі «Спаси і Сохрани».

Ось таке воно: опредметнене, спресоване, здається, аж до відчутної густоти поняття вірності клятві Гіппократа.

Анна БЛАЖЕНКО

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Джерело: ТОВ “Редакція газети “Голос народу”, №18, 6 травня 2018 р.

Коментарі

Privacy Preference Center

Close your account?

Your account will be closed and all data will be permanently deleted and cannot be recovered. Are you sure?