Понеділок, Травень 28Усі Чортківські новини

А ти знаєш, що я в Польщі на заробітках дівчинку наpoдила? Ти не здогадувався, не бачив, як я змінилася, коли приїхала

Сьогодні зранку Марті недобре. Наче б і тиску нема, і голова не болить, а так щось розпирає гpyди, ніби туди хтось брудного шмаття напхав.

– А ти лежи, не вставай, – каже чоловік, – я сам попораюся.

Підмостила Марта подушку високо, так, що з вікна подвір’я видно, тай заклякла перед шибкою, наче перед телевізором.

Іван ходив по дворі згорблений, ледве переставляючи ноги по болоті, як той обскубаний півень. Шкода Марті Івана – стара заяча шапка збилася на бік, сорочка вилізла з-під камізельки, голова похилилася. Він накрутив води з нотниці, дав поросяті їсти, насипав курям зерна.

Серед цієї неквапливої метушні кілька разів зупинявся; то в небо поглядав (то за пташками, знала Марта), то стукав по стовбуру старої берези біля хвіртки (чи сік не пішов), то згинався біля квітника (чи крокусів не видно).

Марта спостерігала за чоловіком і дві сльози, як дві срібні перлини, скотилися з її вицвілих очей і пропали в густій шерсті покривала, наче й не з’являлися.

– Буде весна, – почула вона голос чоловіка з сіней. – Солов’я в саду бачив.

Не розпитувала чоловіка ні про що, бо знала, якщо він солов’я бачив, то весна таки не за горами. За сорок років спільного життя вона цю фразу чула вже багато разів.

Ці слова були візитною карткою весни, і основне, що Іван ніколи не помилявся. Вона того солов’я ніколи не бачила, а може, то й був якийсь інший птах – шпак чи грак, але саме слово «соловей» було для неї таким милим, наче сипало за що раз жару юності в її кволу змучену душу.

Чоловік зайшов до кімнати, потер руки, щоб зігріти, і сів біля столу. Взяв окуляри, розгорнув «Газету по-українськи» і став мовчки читати, а Марту, наче в серце щось вкололо: це ж скільки вона листоноші Вальці яєць виносила, і яблук, і варення, і ще всякої всячини, щоб та пошту лише їй в руки давала. Донині так було, а то що ж таке. Боже, Боже!

– Іване!- Марта заледве себе опанувала. – То свіжа газета?

– Аякже, – стиха промовив Іван, не відриваючись від цікавого читання.

– І більше нічого Валька не принесла?

– А що ще мало бути, та то й не Валька була, а її бахур, – здивовано зиркнув з-під окулярів і засміявся чоловік. – Ет, жартівники! Кінець світу відмінили, то пишуть гороскопи на майбутнє.

Марта таки вперто допитувалася, чи, крім газети, більше нічого не було, тож Іван занепокоївся. Він підійшов до дружини і приклав свою руку до її чола.

– Наче й температури немає. Може, Петрусеві подзвонити, щоб мандаринів з міста привіз, – подумав. А вголос сказав: – Як там наш Петрусь, не дзвонив до тебе?

Марта наче й того не почула, хоча єдиного сина любила понад усе. Він працював таксистом неподалік у місті, де й жив. Внук Івасик навчався в дев’ятому класі, а з невісткою Лідою, котра працювала у відділі освіти і весь час була як не на роботі, то у відрядженні, стосунки у Марти особливо не склалися.

– Іване, ми вже не молоді з тобою, не знати скільки ще й залишилося, – почала Марта. Їй стало важко дихати. Жінка ковтала сухе повітря зблідлими губами, наче хотіла вхопитися за нього, а воно вислизало і втікало геть. Іван глянув на Марту і якийсь дивний, досі незнаний холод пройняв його тiло, але він мовчав.

– Минуло двадцять довгих літ…

Марта проковтнула клубок, що підкотився до горла і почала знов:

– Ти пам’ятаєш той рік, коли я була на заробітках в Польщі?

Іван сидів блідий, наче з хpeста знятий, і дивився в одну точку, мов це його не стосувалося.

– То тітка винна. Вона, нехай там з Богом спочиває. То її грiх…

Аж тепер Іван глянув на Марту і ще міцніше стулив вуста.

– Ти не хотів мене тоді пускати і Петрусь був ще малим, а вона той клятuй виклик зробила і я поїхала. Як я там плакала, як сумувала…

– Але ж … – Іван встав з-за столу. – Ти ще не забула? Та стінка, – сказав якось винувато, аж зіщулився, – і машину ми тоді купили, – а сам аж мінився, бо відчував щось лихе.

– Машину? Зойкнула Марта. – А ти знаєш, що я там дівчинку наpoдила? Ти не здогадувався, не бачив, як я змінилася, коли приїхала. І лишила чужим людям свою кpoвинку, бо тебе боялася. Агнєшкою назвала по-їхньому. Двадцять років минуло… Двадцять довгих років… То було навесні, як я її на світ привела. Мені тоді співав соловей.

Чекала я звістки від тих людей, де дитину свою залишила, зі страхом. Але з надією жила всі ці роки. Була б тоді тобі сказала, та знала, що yб’єш. Але так помалу з кожним роком я сама себе yбuвала. Їла собі серце сама. Молилася, боялася і yбuвaла…

У хаті запала гнітюча тиша.

– А тепер ти все знаєш, – Марта знесилено зітхнула. – Отож, що хочеш роби – хочеш вижени, хочеш yбuй, а хоч прoкляни, на те твоя воля. А мені вже легше стало, легше…

Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків.

За матеріалами видання Наш день

Коментарі

Privacy Preference Center

Close your account?

Your account will be closed and all data will be permanently deleted and cannot be recovered. Are you sure?