П’ятниця, Квітень 20Усі Чортківські новини

Репортаж зі сходу України. На війні як на війні… Частина 3 (+фото)

На війні як на війні…

à la guerre comme à la guerre (франц.)

Там, де за ногами ходить смерть…

 Вже далеко за північ добираємося туди, де, направду, як кажуть, за ногами ходить смерть, – це навіть не «передок», це – нульова позиція. Там, де неозброєним оком можна побачити розташування противника («сєпари», пояснюють хлопці, десь за 800, а то й – за 500 метрів»). Там, де мало не щодня працюють сапери, щоби, не приведи Господи, на розтяжку не втрапили наші вояки… Там, де тишком-нишком пробирається «розвідка», а за нею – і «штурмовики». Кажуть, у засідці розвідник може просидіти 2 або й 3 доби, незважаючи на погоду. Там, де, затамувавши подих, причаївся снайпер, вистежуючи ворога. В ті дні (нашого перебування на фронті), знаємо, десь поміж диких крикунів-фазанів у густій рослинності замаскувався, принишк і наш «Фазан», виконуючи бойове завдання. І від його легкого обережного поступу ані листочок не шелесне, ані гілочка не хрусне – природа у гармонії з людиною супроти ворога. Адже лише один необачливий порух, і… ти вже на прицілі ворожого снайпера. «Зараз важко, – зізнається «розвідка», – бо все, як на долоні; до «сєпарських» позицій можна хіба що на пузі проповзти… А от «зєльонкою» – відтинком у 30 метрів зіштовхувалися з «сєпарами». В часі перемир’я відкривати вогонь на ураження нам можна лише при прямій загрозі»…

Глибока ніч, а на нас чекають… Тепла і радісна зустріч, розмова… Та жодного зайвого слова, лише – жарти; жодної конкретики про обстановку на бойових позиціях. Відмовчуються, переводять бесіду на нейтральну тему; лише одне – «все нормально». До слова, і навіть тепер, місяць потому, коли виходимо на зв’язок із хлопцями (уже такими рідними і близькими), знаючи про те, що ніякого перемир’я бойовики не дотримуються, а щодень гатять-обстрілюють позиції наших вояків, знову ж таки під «акомпанемент» канонади запевняють: «Все нормально!». У хвилини затишшя перепочивають – з автоматом у руках… А затишок у їхніх оселях доповнюють чотирилапі друзі, які віднайшли порятунок саме у наших військовиків. «Такий релакс, – кажуть хлопці, – коли поруч муркоче вусатий («Малий сєпар») чи ластиться, підсвистуючи, собаченя («Люська»)».

Даруйте, та не можу змовчати про… Прикро й боляче було дізнатися про те, що нашим військовикам надто бракує (а то й зовсім немає) сучасних військових пристроїв: лазерний далекомір (вимірює відстань  до 2-х тис. м); монокуляр (прилад нічного бачення, що по праву вважаються найбільш функціональними); перископ (оптичний прилад для спостереження з укриттів); тепловізор (його називають штучними очима для нічних операцій). Та й бойова техніка здебільшого – «пенсійного віку»… А де ж поділася та військова техніка, виставлена на параді минулого року?! Що ж тут замовчувати, всі знають, обіцялося, що вся продемонстрована техніка відправиться на фронт… Нещодавно натрапила на документ Кабміну України – Розпорядження від 6 серпня 2008 р. за № 1092-р «Про затвердження переліку військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено», в якому вказано повний перелік (обсягом у 27(!) стор.) військового майна. А ще – шок! Мережею Інтернету шириться інформація: 4-й рік війни! Україна зайняла 11-те місце в світі по експорту зброї. Найбільший покупець – Росія!!! Про це сказано у звіті Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру (SIPRI) – передає «Новое время». Без коментарів…

Та повернемося до наших хлопців. Там ніхто й по імені один одного не називає, лише – позивні: «Паракорд», «Гуцул», «Дєд», «Псіх», «Тихон» (кобзар, з роду якому – 78 років, сапер), «Батя»… «Звідки такий позивний? – запитуємо в останнього, молодого статного військовика». – «Та якось витягнув із халепи (вивів із оточення, з-під обстрілу) живими і неушкодженими своїх хлопців… – відповідає. – Так і приклеїлося – Батя». А ще – «Квітка» (молода, ще зовсім юна дівчина – парамедик; до слова, тендітна «Квіточка», як ангел-охоронець поміж дужими вояками; а спокійними вечорами ще знаходить час для вишиття), «Грек», «Маджахед»…

«Що для вас найстрашніше, найнестерпніше?» – запитую в нових друзів-вояків. Відповідають: «Найстрашніше – втрачати товаришів-побратимів. Коли пліч-о-пліч у бою, і на твоїх очах гине друг, тіло якого розривається на шматки, то й твоя душа шматується. Словами не передати… Приходиш (та навіть – і не приходиш) від цього всього до тями, а перед тобою – на колінах із несамовитим ревом молодий командир збирає уцілілі кусочки тіла свого друга з гіркими слів: «Я ні шматка його тут не залишу…». Таке не пережити, не забути…». Їхні героїчні вчинки перетворилися в реальне життя, в буденність.

Так хочеться про все (побачене й почуте) розповісти бодай би коротко, та, даруйте, через брак газетної шпальти доводиться перенести продовження-закінчення своєї оповіді на наступний випуск газети.

Тетяна ЛЯКУШ, фото автора

Джерело: ТОВ “Редакція газети “Голос народу”, №15, 13 квітня 2018 р.

 

Коментарі