Понеділок, Червень 18Усі Чортківські новини

Розповідь про Бозю, який помер, і воскрес за нас

Мама на кухні смажила котлети на Різдво, а Галинка з Васильком усе крутились коло неї, як голодні кошенята.

– Мамо, та ж дай котлетку? – прохали, заглядаючи у вічі — Ну, одненьку.
– Казала, що то на свято, онде голубець зїжте, він без мняса. А хочете, вареничка дам, зараз довариться? – запитувала.
– Ні, котлетку, хочемо — не згоджувались дітлахи.
– До свята мняса не можна. То гріх. Бозя покарає. От, пам’ятаєте, як ви у сусудки баби Катрі кошеня украли, щоб було і у вас таке.

І перефарбували синькою, та Бозя усе мені на вушко нашептав. І коли колорадських жуків палили на подвір’ї, то теж усе Він. Потерпіть із тими котлетами — вже всердилась мама. І рушником відмахувала від себе дітей, як надокучливих мух.
До кухні повільно, сильно накульгуючи на праву ногу, зайшла, швидше заповзла бабця.
– Оксано, та не страш ти дітей. Не бійтесь діти, Бозя добрий, Бозя милосердний. Ходіть до бабці, бабця вам про Бозю розкаже — і покликала із собою до хати онуків.
Діти любили бабцю, та хоть старенька і ледво ходить, та вона дуже їх любила, самі смачні цукерки під подушкою для них ховала і казки цікаві розказувала на ніч.

Тому, забувши про котлети, натягнули шапочки та курточки, та побігли за бабцьою до хати.
У літній кухні завжди у них парилось, варилось, там спали батьки, а у хаті дідо з бабцьою і дітлахи. От, і туди пошкутильгала бабця, а за нею братик з сестричкою, час від часу перекидаючись сніжками. Бо ж коли вас двоє, то і просто похід за дровами, чи сніданок перетворюється у цікаву гру.
Змахнувши віником сніг на валянках, бабця присіла на ослінчик, і показала на диван онукам.
– Всідайтесь, неслухи — та то вона казала завжди так з любовю, ніби не сварила, а хвалила. І від того дітям було так тепло, ніби на дворі засіяли не зірки, а сонечко.
– Ну, не заважайте, мамі. Вона втомилась. І худобу попорати, і вечерю приготувати, бо ж скоро до столу сідати будемо. А завтра гості приїдуть, то ж чимось і вас і їх почастувати треба. Сідайте, краще і слухайте.
Дітлахи швиденько пороздягались, і всілись на старий порепаний, та улюблений диван. Бо саме на ньому вони щовечора летіли то до зірок, то до королів і королев, то до ведмедів і зайців із чарівного лісу. Цей диван був, як бабця казала, диван-казкар. Бо то він їй уночі шептав казки уночі, а потім вона їм просто переказувала. Але дітлахи знавали, що бабця то все придумує, бо вона відома на все село казкарка, а про диван то вона теж фантазує. Але їм було приємно, що вони мають таку бабусю, і ніхто у селі такої не має. Тому, вони завжди із розкритими ротиками слухали її казки, щоб потім переповідати у школі.
– То що, я про Бозю мала вам розповісти? – запитала.
Діти швидко закивали голівками:
– Про Бозю, бабцю, про Бозю.
– Ну, про Бозю, так про Бозю. Бозі, діти, не потрібно боятись, Бозю потрібно поважати і любити, як один одного — і вона вже серйозно так поглянула на онуків.

Не любила, як вони штурхались і дражнились, за це і від бабці могли дістати. – І як сам себе.

Бо Бозя — це любов усередині нас.

Він помер, і воскрес за нас. Щоб ми любили і поважали один одного, були людяними і милосердними.
– Багато багато років тому, я й не знаю скільки, бо неписьменна, та знаю, що дуже давно то було, у місті Назареті жила жінка та чоловік, Марія та Йосип.

Були то дуже набожні люди, і молились щовечора — бабця знову трохи сердито поглянула на онуків, бо сама молилась і зранку, і звечора, а в свята — то й в обід, і дуже не любила, як дітлахи прибріхували, що молились і мили ноги, а самі із грязними ноженятами та немолені лізли до ліжка.

Та потім, продовжила далі:
– То про що я? А про Марію та Йосипа. То були справжні віряни і Бог нагородив їх радістю. Прислав ангела і попередив, що буде у Марії дитинка від Бога.

І не пирхайте там, я все чую? – аж зняла свої старі окуляри і помахала пальцем. – Усе що ви там вивчаєте на тих своїх біологіях то таке, це святе і хочте вірте, а хочте — ні, але так то було.

Так вам бабця каже. І за кілька місяців йщли вони дорогою до Віфлієму, бо мали повернутись до своєї батьківщини, так їм їх цар наказав. А місць уже не було ні в хатах, ні в гостиницях, то мусіла Марія дитинку у печері родити, де худоба від дощу ховалась.

І маленького Ісусика, так назвали дитинку, сповили і у ясла положили. А про його народження зірка усім розказала, зірка над Віфліємом засіяла, і звістку на весь світ рознесла. От і тому чекаємо ми першої зірки, яка сповіщає про народження Ісуса Христа, і до столу не сідаємо. А Син Божий, Ісусик, усе своє життя заради людей і для людей жив. Усім допомогав і лікував, і чудеса творив, на те Він і Бог. Та люди того не оцінили, Ісуса розіпяли, а Він воскрес, і ми це святкуємо на Великдень.
І нічого боятись Бозі — бабця повернулась до ікони, тричі перехрестелась, підійшла ближче і поцілувала ікону. – Бозю потрібно любити. І маму, і тата, і всіх людей. А тепер йдіть но сюди, я дам вам щось? – покликала онуків. Витягла із-під подушки смачні льодяники на паличках і роздала. Васькові — синій, а Галинці — червоний. А тоді пригорнула дітлахів до себе і пообіцяла:
– А котеня я вам десь дістану, тільки ви маму не сердіть, не дразніться, і молитись на ніч не забувайте.

Тетяна Безушко-Граб

Коментарі