П’ятниця, Жовтень 20Інтернет портал твого міста

Лише любов близьких і Бога може витягти з безодні наркоманії

Мало хто побачивши цього привітного, веселого і усміхненого 40-річного чоловіка запідозрить  у минулому наркоман зі стажем.

 Наркомани чи алкоголіки – це терористи

Він крав у батьків та близьких, неодноразово лежав у психлікарні на реабілітації, бував за ґратами. «Доза» день-у-день – все, що цікавило його протягом шести років…

– Банально, але все ж… Чому вирішив спробувати наркотики?

– Вважаю, що сила волі в тому, аби вперше не спробувати. Та якщо ти вже спокусився, то автоматично переступив цей бар’єр… І для цього не обов’язково починати з наркотиків. Це можуть бути цигарки, 50 грамів, пляшка пива… Навіть ті ж слабоалкогольні тоніки. Я родом зі Львова. У мене інтелігентна родина: мама – заступник директора обласної бібліотеки, батько – хірург. Здавалося б, що наркотики мають «відвідувати» неблагополучні родини. Проте від цього ніхто не застрахований. Мій підлітковий період припав на «залізну завісу» та розпад Радянського Союзу. З-за кордону до нас почали просочуватись різні фільми, які буквально насаджували думку, що наркоманом бути круто. Пригадую, коли я ще вчився у школі, ми писали твори на тему: «Ким ти хочеш стати в майбутньому». Я зізнався, що хочу стати космонавтом. Але більшість у 90-ті роки писали, що хочуть стати бандитами. Мій батько палив, мене ж за цигарки карав. Відповідно я не робив так, як він казав мені, а наслідував його. Тато, приміром, міг випити пива. От і я почав пити пиво. Врешті-решт дуже сильно на нього «присів». Це був дев’ятий клас…

– А що потім?

– Потім від пива мені ставало погано. Моя бабуся дізналася про мою схильність, знайшла якісь ліки і почала підмішувати мені їх у їжу. І якщо я випивав пива, то одразу ставало зле. Правда, я про це дізнався не одразу і тоді почав шукати альтернативу. Спершу кинувся до «трави». Потім перейшов на таблетки. До речі, тоді наркоманів дуже ненавидів. Я бачив, що наркотики зробили з моїм двоюрідним братом та деякими друзями. Тому, відверто кажучи, виловлював наркоманів і навіть бив. Та це все було до судимості. Після того, як вийшов з тюрми, спробував більш важкі наркотики. Коли я вже підійшов до першого уколу, мав за спиною серйозний «досвід»: таблетки, сухий мак, «трава»… І навіть не сумнівався, чи «колотися»… Побачив усе те, що було в мене до цього, – своєрідна підготовка. Те, що я переживав після уколу, затьмарювало все інше. Кажуть, що після першої спроби не «присідаєш», я ж «підсів» одразу на шість років.

– Ти сидів за наркотики?

– Ні, за рекет та грабіж…

– То перша твоя «доза» була в тюрмі?

 – Ні. Більше того, в той час дуже негативно ставився до наркоманів. Навіть у тюрмі.

– Чому ж тоді змінив своє ставлення до них на волі?

– Коли я вийшов, то спробував більш важкі наркотики, такі як трамадол. Саме вони дали мені старт до того, щоби згодом «вколотися». Бо фактично у них така ж суть, тільки це були таблетки.

 – Хто ввів перший укол?

– Спочатку мене «вколов» дуже хороший знайомий. Пам’ятаю його слова: «Ти все одно вколешся, тому краще це зроблю я».

 – Він також був наркоманом?

 – Так. Він є ним і зараз…

– Згодом колов себе сам?

– Так.

– Всі ці шість років тобі, мабуть, потрібно було так чи інакше десь працювати, щоб заробити на ту ж дозу. Чи не так?

– Всі роки займався дурницями. Це і грабіж, і обман, і з хати усе повиносив. Знаєш, для того, щоб когось пограбувати, потрібно бути сміливим. Як би воно не звучало, але це вчинок. Наркомани ж боягузливі. Через страх перед арештом їм спокійніше винести щось з дому… Я ж обікрав свою сестру, маму, бабусю… Направду, наркомани чи алкоголіки – це терористи…

 

«Із матір’ю своєї дитини я не спілкуюся досі»

– А хто були твоїми друзями? Теж наркомани?

 – У наркоманів нема друзів. Їхній друг – тільки голка. Все інше – так. От, приміром, є компанія з кількох людей, які знають, де дістати, як зварити. Все, ти з ними!. У наркомана немає нічого святого взагалі. Є тільки певне коло спілкування.

– Часто тебе клали у психлікарню на реабілітацію?

– Так, шість разів мене «закривали» у психлікарні, але коли я виходив, тримався максимум три дні. Згодом зустрічав так званих «друзів» і далі коловся. Розумів, що ті місяць-два у лікарні, гроші, нерви –  все дарма…

– У тебе було кохання в той час? Стосунки?

– Так, я жив з одною дівчиною. Вона не була наркоманкою. До речі, якраз від неї я дуже довго приховував, що «колюся». Та наробив їй чимало шкоди. Дійшло до того, що її батько мене просто вигнав. Більше того, у нас із нею є спільна дитина. Але зараз ми не спілкуємось. У неї нова сім’я, ще одна дитина. Я пообіцяв не втручатися…

– Скільки в день уколів ти приймав?

– Я «заливався» серйозною хімією. Можливо, чула щось про «колдакт ефект»? Це наркотики, які готують із таблеток від простуди. Колись їх вільно продавали в аптеках, зараз уже заборонили. Це такі собі кульки, капсули. Їх треба було готувати з марганцівкою, оцтом, нагрівати все це. Потім колоти у вену. Наслідки після цього жахливі. Є навіть ціла категорія людей, яких називають «колдашники». Вони не можуть ходити через порушений вестибулярний апарат.  Мене від таких наслідків Господь помилував. Хоча я три роки день-у-день коловся цією гидотною, у себе літрами її вливав! Потім опіумом і маком знімав депресивний стан, який приходив, як наслідок, після «ломки».

 

«Навіть реанімація при психлікарні мене не приймала»

– Ще пам’ятаєш відчуття «кайфу» ?

– Зараз уже ні. Воно стерлося.

– Тобі доводилося бачити, як помирають від передозування?

– Ні, але на моїх очах помирали люди від СНІДу, токсоплазмозу, саркоми… Це дуже страшно, бо ти розумієш, що нічим допомогти людині не можеш.

– Батьки не могли тоді на тебе вплинути?

– Вони, по-перше, нікому не хотіли говорити, що їхній син такий. Тим паче, що мої батьки – інтелігентні люди. Тому вони всіляко приховували мою пристрасть до наркотиків. Та проблема ж не зникала. Я маніпулював по-різному. Влаштовував удома «дебош», аби тільки мені дали гроші на «дозу». Коли мами не було вдома, міг перевернути весь будинок, щось винести, вкрасти… Я був, як зомбі! Думав тільки про «дозу». І ще: я ж не тільки коловся, а й грав у азартні ігри. Дуже «підсів» на них. Умудрявся навіть «дозу» на наркотики програвати. Врешті доколовся до такого стану, що заробив сепсис (септичне запалення крові, – авт.). Важив менше 50 кілограмів, лежав удома скручений. Біля ліжка стояло відро, яке використовував як туалет. Бо далеко ходити просто не міг. Мама тоді телефонувала кілька разів на «швидку», аби мене забрали. Та приїжджати ніхто не хотів, коли чули, що мова йде про наркомана. Говорили: «Ми не будемо даремно «гнати» авто, бо жодна реанімація вас не прийме». Навіть реанімація при психлікарні мене не приймала в тому стані, в якому тоді був. По суті я просто помирав.

«Мама була єдиною, хто не відвернувся від мене»

– Як тоді вижив?

– На щастя, у нас був сусід, відомий львівський хірург, колега мого батька. Так вийшло, що він ішов  вулицею і його запросили до нас додому. Він мене оглянув і написав своєю рукою направлення у лікарню з діагнозом «септичне запалення легень». За цим документом мене і взяли. Виносили з будинку на руках. У лікарні й почалася боротьба за моє життя. У мене вливали літри антибіотиків. Я мав серйозні приступи. По кілька разів на день просто кидало. Піднімалася температура і нічим не могли її збити. Накривали кількома покривалами, а мені було холодно, що аж зуби тріскали, так ними клацав. І це по три-чотири рази на день. Відчував, що потрібно вставати і ходити, бо якщо далі лежатиму в ліжку, то помру. Я піднімався, через силу ходив, мене знов і знов «кидало». Це тривало день-у-день. Мама позичала багато грошей. Уяви, 2004 рік, а на день ішло лише на антибіотики 200 грн. На той час це були дуже великі гроші. Мама брала кредити. Це при тому, що я її не раз підставляв, вона залишилася єдиною, хто від мене не відвернувся тоді. Мама за мене вела боротьбу.

– Що діялося на той момент у твоїй голові, думках?

– Знаєш, коли я починав «колотися», то вирішив для себе, що житиму до сорока років, але в кайф. Не знаю, чи кожен, але багато разів чув, що наркомани для себе вирішують, скільки вони будуть жити. Я собі чомусь поставив таку планочку. Та коли тобі двадцять і планка – до сорока, здається, ніби в тебе ще купа часу. Та коли тобі двадцять чотири, ти лежиш у лікарні, помираєш і приходить тітка з косою та каже: «Пішли!»,  ти відповідаєш: «Ні. А що я бачив у житті, крім шприца, тюрми, криміналу? Нічого! Значить, я ще не жив!» Тоді я багато молився. Буквально кричав до Бога: «Якщо ти є, то просто врятуй мене!»

– Як усе це переживала твоя мама?

– Нестерпно важко… Лікарі говорили мамі, щоб краще ті гроші, які витрачала на моє лікування, вона б відкладала на похорони. «Він не жилець», – казали медики про мене. Мене би врятувала тільки операція, але так як у мене був повністю відсутній імунітет, ніхто навіть братися не хотів, бо я б не витримав післяопераційного періоду… Мене фактично виписали додому помирати.

«Забери зараз від мене Бога, я буду тим же наркоманом!»

– Чому говорять, що колишніх наркоманів не буває?

– Я і мої знайомі є прикладом того, що бувають. Хоча так, доля правди в цій думці є. Та щоб врятуватися, в першу чергу потрібна християнська реабілітація. Корінь цієї проблеми лежить у серці людини, а не лише в тілі.

– Ти кажеш, що від наркотиків тебе врятувала віра в Бога. Та, погодься, цим ти замінив одну залежність на іншу.

– Хіба погано вірити в Бога? Я з тобою погоджуюся, так, я став залежним від Ісуса. Забери зараз від мене Бога, я буду тим же наркоманом! Сто відсотків.

– Розумію, що питання вкрай особисте, але… Наркоманія, крім усього іншого, принесла у твоє життя ще й ВІЛ. Як тобі зараз жити із цим статусом?

– Я дізнався, що у мене ВІЛ тільки тоді, коли проходив реабілітацію. До цього ніхто не говорив: ні мама, ні лікарі. Тобто півроку я ходив, не знаючи про хворобу. Діагноз прозвучав, як вирок. Тоді переді мною постав вибір: або повертатися до Львова і знову наколотися із жалю до себе, або зупинитися. Я вибрав друге. Зараз я не переймаюся із цього приводу. Хіба я схожий на хворого? Ходжу із цим статусом уже 14 років. Рік тому перестав застосовувати герветерапію. Нікого не закликаю так чинити, але я відчув у собі сили це зробити.

– Зараз, озираючись назад, ти впізнаєш себе у ті роки, коли пріоритетом була «доза»?

– Впізнаю, але ці спогади просто про Дениса, якого я раніше знав і можу легко про нього розповісти. Так, можливо, колись він був мені рідною людиною, але це 100% не я зараз.

– Можеш назвати кілька «не», чому люди не повинні навіть думати про наркотики?

– Тому що є закон. І він називається «Посів і жнива». Якщо людина щось посіє, вона обов’язково це потім пожне. Якщо людина починає щось вживати, має розуміти, що згодом прийдуть наслідки, а саме: зруйновані сім’я, соціальні зв’язки, здоров’я, життя… Цим можна повністю перекреслити своє майбутнє. Жоден алкоголік не починав пити літрами. Часто чую: «Я знаю свою норму». Та її насправді немає!

– Дякую за твою щирість та сміливість говорити про це! Сподіваюся, що наша розмова зможе зупинити тих, хто, як і ти колись, зробив чи хоче зробити той фатальний укол…

Джерело: Тижневик “Номер один”

Коментарі

Залишити відповідь