Субота, Листопад 25Інтернет портал твого міста

“Лемківська ватра” у Польщі об’єднала українців світу. 21-23 липня у Ждині відбувся 35-й ювілейний фестиваль лемків

DSC_9265 (Large)

Норберт К. Іван

Світлини автора

Вже вкотре життєва дорога приводить мене на землю моїх предків, а саме на зелену галявину поблизу села Ждиня, неподалік Горлиць на півдні Польщі. Саме тут щороку відбувається свято української культури – знаменитий на весь світ міжнародний фестиваль “Лемківська ватра”. Як і в попередні роки, на затишній таборовій місцині серед смерек та гір зібралося кілька тисяч людей, в основному лемків з України, Польщі, а також з Америки, Канади, Австралії та Європи. Для багатьох з них – це символічне повернення на їхню давню землю, яку вони втратили внаслідок переселенської операції “Вісла” 1947 року.

З Канади до Польщі неблизька відстань, проте я подолав її на диво швидко. Можливо тому, що у роздумах про примусову депортацію комуністичною владою Польщі українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – коли з етнічних земель було жорстоко викинуто понад 150 тисяч українців – я згубився у часі та просторі.

Проте, 21 липня 2017 року пополудні, я вже прогулювався стежками справжнього українського містечка, яке дихало, жило, співало, знайомилось, жартувало “на одній хвилі” й, до того ж, рідною українською мовою. У Ждині в цей день розпочиналось одне з найбільших свят української культури у Польщі – 35-й ювілейний фестиваль “Лемківська ватра”. Це були сходини лемків, багаті мистецькими подіями, виступами народних колективів, авторськими зустрічами, виставками творів мистецтв та науковими дискусіями, присвячені 70-м роковинам операції “Вісла”.

Фестиваль, як і в попередні роки, символізував сентиментальне повернення лемків на свої рідні землі. Сюди їдуть з різних кінців світу, щоб з головою пірнути в рідну культуру, відвідати могили своїх рідних, а також щоб поспілкуватися, перезнайомитися й насолодитися лемківськими піснями і танцями. Часто лемки привозять з собою дітей – щоб своїми очима побачили красу українського мистецтва, пройнялися свободолюбивим “духом гір”.

Щороку на великій сцені фестивалю виступає приблизно 50 колективів з Польщі, України, Словаччини, Сербії, Хорватії, Канади та інших країн. На “лемко-стріт”, тобто головній стежці, яка веде від входу аж до сцени, знаходяться виділені місця, де можна придбати вишивані сорочки та рушники, різні рукотвори, компакт-диски, книжки, ікони чи картини. На терені фестивального поля можна зустріти, поряд з безліччю менших наметів, і шатро, де відбуваються зустрічі з відомими письменниками чи художниками.

“Лемківська ватра” – це три дні нових знайомств, спілкувань,  журливих спогадів та яскравих вражень на все життя. Навіть вночі, під зоряним небом, у наметовому таборі вирує життя – тут не вщухають розмови, сміх, музика, обмін сувенірами та адресами. Переважна більшість учасників ночують у палатках, автобусах та автомашинах – тут же на Ватряному полі.

DSC_2289 (Large)

Лемківщина – географічно-етнографічна назва західнокарпатського краю, що розташований між ріками Боржавою і Сяном на сході та Попрадом і Дунайцем на заході. Цей гірський край від незапам’ятних часів населяли працелюбні, талановиті лемки – найбільш західна гілка українського народу. Друга світова війна принесла на цю землю велику історичну трагедію.

Внаслідок укладення договору про польсько-радянський кордон (від 16 серпня 1945 р.) територія північної Лемківщини була остаточно передана Польщі. На підставі укладених радянсько-польських договорів 1945-1946 років про взаємний обмін населення у прикордонних районах, у тому числі на Лемківщині, переселення мало проводитися на добровільних засадах, проте депортації, як правило, відбувалися із застосуванням сили.

Якщо у 1939 році на Лемківщині проживало 160 тисяч українців, то внаслідок переселенських акцій 1946-1947 років ця територія залишилася практично без корінних жителів.

1947 року в рамках горезвісних акцій “Вісла” та “Схід”, українців із Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Бойківщини та Лемківщини розпорошили якнайдалі від їхніх рідних сторін. Виселення і депортації, організовані комуністичною владою, тривали кілька років. Переважна більшість цих людей опинилася в радянській Україні, а частину переселили на північ і захід Польщі.  Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. Їхні нащадки асимільовувались впродовж повоєнних десятиліть. Про “забутих” лемків з крайніх західних сіл Біла Вода, Чорна Вода, Шляхтова і Явірки над Дунайцем згадали і виселили на початку 1950 року.

Можна лише уявити, яка це була трагедія для людей, які народились на цих горах й полонинах! В одну мить вони втратили все. У депортованих незаконно відбирали нерухомість, земельні ділянки, поля і ліси. Через це польські Карпати, або Бескиди вражають порожнечею. На десятки кілометрів – жодного села.

DSC_8069 (Large)

На початку 1980-х лемки, які повернулися і обжилися, стали думати про відродження своєї культури. Створювалися співочі і танцювальні колективи. Щоб якось ліквідувати “білу пляму” у власній історії, сприяти відродженню кращих традицій колишніх мешканців Західних Карпат, лемки вирішили організувати грандіозні “сходини”. Ще донедавна такі фольклорно-етнографічні фестивалі лемків відбувалися в Еленвілі (США), Ждині та Михалові (Польща), Свиднику (Словаччина), Гутиську і Монастириську (Україна).

25 липня 1982 року, поблизу села Чорного, в горах біля потічка, у глибокому підпіллі, відбулася перша “Лемківська ватра”. На фестиваль зібралися з метою культивувати традиції і зберігати рідну культуру, співом, танцем чи словом. Потім фестиваль перейшов до села Ганчево, звідти до Бортного. Щоразу збільшувалася кількість учасників свята, тож організатори стали шукати більшого місця і знайшли його у Малопольському воєводстві.

Саме Ждиня, яка розташована в самому серці лемківського краю, покликана була стати осердям єднання лемків усього світу. У 1990 році на гроші, зібрані громадою, кілька газд викупили у держави кільканадцять гектарів землі і передали їх Об’єднанню лемків, яке щороку докладає чимало зусиль, щоб рідна пісня бриніла в лемківських душах i давала іскру надії на краще майбутнє.

Об’єднання лемків почало розвивати інфраструктуру фестивалю. Протягнули сюди воду, електрику, збудували зелений театр, постійну сцену, кілька хиж. Проте, “Лемківська ватра” не обмежувалася лише концертами. З нею був пов’язаний цілий ряд супровідних заходів: літургії в православній церкві та біля греко-католицької каплиці під відкритим небом, панахиди за жертвами акції “Вісла”, виставки фотографій і документів про руйнування церков на Холмщині та Підляші 1938 року, виставка картин сучасного лемківського маляра Штефана Телепа, показ найновіших фільмів про Лемківщину тощо.

Зрозуміло, що у вигнанні виселенцям важко було зберегти власну культуру, етнічні традиції. Тому молоде покоління лемків майже цілком призабуло імена своїх славних предків. Лемківщина дала світові відомих письменників (Станіслав Оріховський, Олександр Духнович, Олександр Павлович, Дмитро Бедзик, Василь Хомик, Микола Горбаль, Володимир Барна та ін.). Ця земля виплекала також численних митців різних жанрів – живопису (Никифор Криницький, Дезидерій Милий), скульптури (Іван Кавка, Василь Одрехівський), різьби по дереву (Михайло Михайлишин, Андрій Сухорський). Особливе місце посідають у культурі лемків музика і співоче мистецтво (Дмитро Бортнянський, Михайло Вербицький, сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко та ін.). А видатного українського поета Богдана Ігоря-Антонича, який, до речі, народився поблизу Ждині, лемки вважають своїм духовним батьком і світочем.

Отже, “Лемківська ватра” – це також пошана знаменитих лемків.

DSC_8414 (Large)

Раз на рік збираються лемки усього світу біля символічної ватри. Її тепло і почуття рідного дому гріють серце кожного, хто потрапив у коло гостинного і гордого лемківського роду. Ватра палає протягом усього фестивалю, нагадуючи про історію та трагедію цього волелюбного українського народу. Щорічно, збираючись у Ждині, лемки не перестають вірити, що колись-таки польський Сейм засудить депортацію українського населення і операцію Вісла. Для зрадженого народу та їхніх нащадків така заява була б моральним відшкодуванням. Також, вони сподіваються, що їх почує й український уряд і хтось з високопосадовців таки прибуде сюди, разом з відомими українськими мистецькими колективами.

Тоді можна було б говорити про справжнє об’єднання українства всього світу.

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” (В. Симоненко).

 

Коментарі

Читайте ще

Залишити відповідь