Понеділок, Жовтень 23Інтернет портал твого міста

Василь МАХНО. Фотографія батька

Хто-небудь вислухає мою розповідь?

У Чорткові несподівано мелодія пронизливої пісні Beatles про кохання переслідувала мене, не даючи можливості зосередитись.

Я уявляв їх двох на цих вузьких вуличках старого міста. Так. Їх двох – маму і тата. У шістдесятих вони зустрічалися тут. Можливо, навіть на цій вуличці, де я саме й стою. І якщо я навіть щось прикрашу, бо не знаю усіх деталей історії їхнього кохання, то мені допоможе ця пісня.

Голос Джона Леннона – прості й зрозумілі слова. Зрозумілі й прості для всіх, хто свій перестук серця хоче налаштувати на перестук іншого серця. Так налаштовують струни гітари або скрипки.

Я переконаний, що мій батько міг бути тоді у Чорткові бітлом і бітником одночасно. Він же ровесник Леннона. Здається, що у Чорткові мої батьки й познайомилися: студентка місцевого педучилища і молодий водій третього класу. Діти війни. Повоєнне покоління у шевйотових плащах. Не для них були тодішні парижі і нью-йорки.

Я не можу нічого сказати їм, окрім вдячності за можливість свого народження. Ні більше, ні менше.

То хто-небудь слухає мою історію?

Потім вони розлучилися.

І як траплялося в таких випадках – я залишився з мамою. А мамина родина викреслила батька – так, наче його у нас й не було. Його фотографії порвали і викинули. А його весільне ýбрання, якого він чомусь не забрав, було перешито. Згодом матерією з костюма церували старі куртки і навіть мої хатні штани.

Пам’ять про батька розпорювали, а потім її зашивали. Звідси починається найбільш втаємничене життя мого батька. Воно залишилося для мене закритим, його голос – невпізнаваним, а колір очей – не знаним.

Ми прожили з ним паралельно, ніколи не подавши один одному руки і не проронивши один до одного й слова. Як так могло статися? Сталося.

На його смерть я написав вірш:

Я називатиму кожну пучку світла Іваном

я згадуватиму дрібниці яких – на жаль – не багато

Сян біжить за тобою – ти втікаєш від Сяну

Дубно летить наді мною – і я його не дістану

хоч намагаюся підстрибнути і дістати

Потім історія про батька з’явилася в есеях «Дубно, біля Лежайська» і «Чортків». А тоді – в оповіданні «Польський ровер, руска рама».

Я просто придумав наше життя у Чорткові на початку сімдесятих. Нічого такого не було. Ніколи ми разом – тато, мама і я – не мешкали в Чорткові.

Я зробив літературою те, чого не було. І батько став літературою. Таким було моє бажання – щоби ми побули разом, втрійку, хоча б на сторінках оповідання. І ще у мене було питання до нього. Ні, не про стосунки з мамою чи зі мною.

А про Beatles. Про те, чи слухав він цю групу тоді у свої двадцять? Мені чомусь здається, я майже переконаний, що – ні. І ще я переконаний: якби він їх слухав, то, може, й у нашій з ним родині усе склалося б по-інакшому. Може, ще й тому ця пісенька переслідувала мене.

Інколи пісні змінюють життя людини, а інколи й цілого покоління.

Тепер мені переслали батькові фотографії.

Чи міг би я запитати мовою, якої мій батько не знав, і піснею Леонарда Коена, якої він ніколи, мабуть, також не чув, про страх і бруд, боягузтво і сором?

I asked my father

I said, “Father change my name”

The one I’m using now it’s covered up

With fear and filth and cowardice and shame

Чи міг би я запитати про речі, що наповнюють наше життя особливим змістом?

Тож хто слухає мою історію і хто за неї відповідає?

Цей ледь усміхнений чоловік на фотографії, вбраний в білу сорочку із сонцезахисними окулярами, зачепленими за борт светра? Чи я?

У нас все-таки була одна зустріч, якої я не можу забути. Я був студентом другого курсу.

Ми зустрілися в чайній, куди я прийшов купувати помідори, бо базарські майстри тинькували дідову хату. Коли я підійшов до скляної вітрини, батько замовляв собі сиґарети і буфетчиця обслуговувала його.

Я упізнав батька. І став поруч, чекаючи поки він замовить і піде. Буфетчиця була дідовою сусідкою і добре знала нашу родинну історію, тому вона з відкритим ротом дивилася на нас обидвох. І тоді батько повернув голову у мій бік.

Він також мене упізнав. Ми дивилися один на одного і мовчали.

Нарешті він забрав свої сиґарети і пішов до свого столика.

Я купив помідори і вийшов з чайної.

І скільки б разів я не повертався до цієї нашої зустрічі, я досі не розумію, чому ми не кинулися в обійми? Або чому не проронили ані слова? Або не потиснули один одному руки?

Він узяв пачку сиґарет і пішов до свого столика. Я не бачив, як він припалив сірником сиґарету, але він припалив і закурив. Про що він тоді думав?

Після цієї випадкової зустрічі ми більше ніколи уже й не бачилися.

І коли я показав фотографію батька молодшій дочці, вона сказала: «He’s a handsom guy», що означає «класний фацет».

І я усміхнувся, тому що приходить час, коли ти повинен знати про свого батька усе.

Василь МАХНО

 

Коментарі

Залишити відповідь