Вівторок, Жовтень 17Інтернет портал твого міста

Недоспівана пісня… Жорстоко розстріляна мить…

Недоспівана пісня…
Жорстоко розстріляна мить…
Заґратовані душі в обіймах камінної ночі.
У пекельному вирі мелодія пісні звучить,
І стихає, як схлип,
бо загибель їй хтось напророчив.

Їй було вісімнадцять, йому – двадцять два, коли вони холодної лютневої неділі 1941 року, міцно тримаючись за руки, стали перед вівтарем.

До того зустрічалися чотири роки. Про їхнє кришталево чисте і вірне кохання ходили легенди. Це були подруга моєї матері Ганна Козар і батьків побратим Богдан Гева (див. світлину).

Моя мама розповідає, що на жодній сцені і в жодній телепередачі за своє ціле життя не чула такого пречудового співу, як їхній, коли дуетом співали у “Просвіті”, не зустрічала такої духовної гармонії. Ганна була завжди веселою, усміхненою, він – серйозно задумливим.
Через півтора місяці після весілля Богдана заарештували за участь в ОУН.

Ці півтора місяці, прожитих разом, подарували Ганні таке несказанне світло, такий нечуваний рай, таке безхмарне суцвіття днів і ночей, таке одкровення найріднішої душі, якого вистачило на багато-багато надважких літ майбутнього життя.
Безумне страждання водило її попід сірими стінами, попід замотаними колючим дротом брамами Чортківської тюрми, але даремно. Побачити коханого не вдалося.
Самотня молода жінка, зранена пекельним горем, активно долучилася до підпільної боротьби Організації українських націоналістів, керуючись великою любов’ю до рідної землі, до Богдана, що став для неї символом нескореності у боротьбі за волю України.
Великою Божою ласкою стало народження сина. Кров застигала в жилах, коли до села доносились чутки про те, як скажено, люто знущаються над в’язнями Чортківської в’язниці.
Із зраненим серцем і надією в очах схилялася над колискою, в якій усміхалося карооке хлоп’я, мініатюрне диво, найдорожчий скарб світу, безцінний Божий дар їхнього з Богданом кохання, що стало єдиною розрадою від невимовного смутку розлуки. Богданові якось вдалося переказати, щоб взяла за кума мого батька і назвала сина Левком.
Перед відступом перших совітів в’язнів перевезли невідь-куди. Знала тільки, що Богдан зазнав жахливих тортур, але нікого не зрадив.
Її душа багато літ кріпилася вірою в те, що він живий, зцілялася піснею і молитвою. Люди нерідко дивувалися одержимості жінки, вважаючи її по-дитячому наївною.
А Ганна водила росяними травами сина, розповідала йому про батька, співала повстанські пісні і тішилася кожним його словом, кожною усмішкою. Левко, як і всі діти, вчився у радянській школі, а пізніше, оскільки був здібним учнем, вступив до вузу.

Тут-то і наздогнала його батькова біографія, не обминуло тавро сина “ворога народу”, почалися проблеми суєтного існування. Поширилися чутки, що Левко зрікся батька, але Ганна зі сльозами на очах спростовувала їх, захищаючи сина.
Коли в шістдесяті роки у Заривинцях загорілася церква, а в сусідньому селі Рукомиші хтось підпалив лахміття при вході до печери, від чого задихнувся повстанець, що роками переховувався там, люди звинуватили Левка. Багатьох дивувала його неадекватна, відсторонена поведінка, небажання спілкуватися, депресивний стан. Мій батько неодноразово намагався поговорити з Левком, разом з Ганною завезли хлопця до лікарні, з якої він якимось чином утік.

У 1974 році 33-річний юнак наклав на себе руки, повісившись у мальовничому лісі поблизу рідного села.
По втраті свого єдиного найдорожчого сина Ганна впала у неймовірну, найпекельнішу тугу. Вона цілими днями пересиджувала на цвинтарі, маїла хрест і могилу розмаїтим зіллям та калиною, молилася на колінах за безталанну душу сина-самогубця і присягалася пам’яттю чоловіка, що Левко ні в чому не винен.
– Що я скажу твоєму батькові? – часто видихала з себе у відчаї. – Вірність зберегла, а тебе – не зуміла.
Віра в зустріч з чоловіком та відродження дев’яностих повернули її до життя. Ніхто в селі не вірив у повернення Богдана, лишень вона надіялась на лагідний дотик долі і вперто чекала дива. Але дива не сталося. На запити, які відсилала до найвищих інстанцій, прийшла відповідь, що Богдан загинув в Умані.
Такого плачу, як той, що виливав на світ безмежжя її відчаю, ще ніхто ніколи не чув. Навіть коли сина хоронила, так не плакала. Тулила спомини до душевних ран, тамуючи нелюдський біль. А згодом з’явився свідок, що дивом урятувався, і розповів правду про те, як у газових камерах Умані масово труїли в’язнів.
Зібрала останні сили і (з одним з українських патріотів Михайлом Сарахманом) поїхала до Умані, щоб стати на коліна перед пам’ятником борцям за волю України, побачити на власні очі ту землю, яка поглинула навіки її коханого Богдана.
Перед смертю перепросила всіх, на кого мала образу в душі і жаль у серці, передала моїй мамі сімейні фотокартки, і в 2010 році перелетіла співучою птахою за обрій її душа. Полетіла до своїх найрідніших, залишивши мальовничим садам Тернопілля недоспівану пісню свого надважкого життя.

Ольга Яворська, письменниця

Коментарі

Залишити відповідь