Понеділок, Жовтень 23Інтернет портал твого міста

Від історії переселенки болить душа

Настя — переселенка. Але не з Донеччини і не з Луганщини. Її переселили ще в 1940-х роках із території, що на той час належала Польщі.

Настиним рідним і не снилося, що доведеться залишати отчу землю і приживатися в чужому краї, в чужій хаті. А в рідному селі на цвинтарі залишилися спочивати їхні предки, могили яких вони впорядковували й молилися за упокій їхніх душ.

Лан родючого поля мали, а ще розкішний сад, добротну хату, стодолу, хліви, повні худоби. Тримали коней, корів, свиней, домашню птицю. Був у хаті хліб і до хліба. Та все це довелося залишити.

В юності Настя щиро й палко покохала хлопця. Але після кількох побачень із нею він захопився іншою, а невдовзі й одружився. Як же боліло Настине серце, вперше поранене стрілою кохання!

Проте скоро вона, красива, життєрадісна, робітна, сподобалася іншому юнакові, котрий запропонував їй вийти за нього заміж. Довго вагалася дівчина. В її зболеному серці ще не було місця для іншого. Та трохи згодом, добре все обміркувавши, погодилася на заміжжя. Але ще довго, дивлячись на свого нареченого, Настя бачила в ньому того, кого покохала вперше й по-справжньому. І це кохання вона пронесла крізь літа.

…Настя із чоловіком жили добре, ростили четверо синів і одну донечку (вона народилася вже після переселення в Україну). Один із синів загинув під колесами німецької машини. Матір важко пережила цю втрату. Але інші діти зростали здоровими. Сім’я працювала, тому мала все необхідне для життя.

Настин чоловік був добрим, дбайливим. Діти допомагали батькам у всьому. Здавалося, все добре.

Аж раптом — тривожна звістка: їх виселяють.

Отримали повідомлення про те, коли треба бути готовими до відправлення. Із собою дозволяли взяти тільки найпотрібніше. Їхня вітчизна тепер опинилася на території Польщі, а вони — українці. Плач, розпач, безсонні ночі, стреси…

Як залишити обжиті місця назавжди? Проте виходу не було. Склали речі на фіру й поїхали.

Як же боліло Настине серце, який жаль охопив душу, коли, озирнувшись, побачила пожежу. Вогонь нищив усе, що залишилося, чого не могли взяти з собою, все, що нажили важкою працею. Вогонь нищив усі їхні надії. Гіркі сльози котилися з очей.

Перетнувши кордон, Настина сім’я опинилася в Україні, а згодом на Тернопільщині. Рідних брата і двох сестер скерували на Івано-Франківщину.

Взамін на власне обійстя сім’я отримала хату під іржавою бляхою, в якій раніше жили поляки. Не вистачало знарядь праці, посуду, одягу — всього, чого мали вдосталь у покинутій домівці.

Незабаром Настя народила дочку. Та злидні, чужина, туга за рідним краєм не давали спокою. Сусіди недовірливо ставилися до переселенців-лемків, вважали їх нездарами. Місцеві хлопці не спішили брати заміж дівчат із переселених родин.

Проте згодом виявилося, що лемки — досить-таки здібні господарі. Майже всі чоловіки — майстри. Вміли будувати, штукатурити, вкладати плитку, виготовляти двері та вікна, зварювати метал. Будь-яка робота була їм під силу. Працелюбністю і порядністю вони здобули авторитет серед місцевого населення. До лемківських дівчат стали свататися місцеві хлопці. Народжувалися нові родини.
Згодом Настиного чоловіка призначили комірником у колгоспі. Він був добрим, людяним, допомагав селянам у важкі повоєнні роки, ставився до людей із розумінням.

Життя налагоджувалося. Настя як могла моталася в господарстві: прала, варила на шістьох осіб. Виручала корова-годувальниця, яку пасли діти. До речі, всі вони добре вчилися в школі. Згодом двоє хлопців стали агрономами, наймолодший — механізатором, а дочка вивчилася на медсестру. Влаштувалися всі на роботу, й почалася пора весіль. Хлопці одружилися вдало, вибудували власні хати. Вийшла заміж і дочка. І подарували діти батькам 8 внуків, а ті вже 11 правнуків і троє праправнуків.

…Настя від природи мала дар зцілення, знала багато особливих молитов, зливала віск, замовляла вроки, лікувала переляки, відганяла страхи. Люди зверталися до неї по допомогу.

Важко перенесла жінка смерть двох синів. Іван прожив 48 років, а Михайлові Бог вділив 54 роки земного життя. На старості важко було Насті, бо доживала з наймолодшим сином, який хворів. Не зважаючи на похилий вік, мусила працювати, не доїдала, переживала і за сина, і за дочку. Все важче ставало ходити, боліли ноги, спина.

Після інсульту перестала розмовляти. І покинула цей світ у 90-річному віці.

Але впродовж усього життя безсонними ночами Настині думки линули туди, звідки вирвали з корінням її родину…

Весь час жінка згадувала своє перше і справжнє кохання. Уже в поважному віці часто розповідала, як же любила вона того хлопця колись і тепер любить. Згадувала батьківщину, де народилася, виросла і пізнала радість першого почуття.

Часто співала пісні свого краю, своєї молодості — і ностальгія переповнювала душу. До останнього вважала, що нема в світі нічого милішого від рідної землі, від безтурботного дитинства, батьківської хати, в якій минули молоді літа. Які ж щасливі вони були!

Тетяна КРУНЬ.

Коментарі

Залишити відповідь