П’ятниця, Жовтень 20Інтернет портал твого міста

Розповідь нашої землячки про життя в Росії підтверджує пророчі слова Кобзаря

Ще Тарас Шевченко писав: “Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями”… І хоча ці слова були написані більше сотні років тому, і сьогодні вони не втрачають своєї актуальності. Свідченням цього є історія жінки з Тернопільщини. 

жінка

– Мамо, мамо, – бурмотів, засинаючи, малюк, якому Настя щойно прочитала казочку. – Мамочко! Знову гудуть літаки, зараз бомби кинуть… Утікаймо!

– Тихо, тихо, синку, спи, – заспокійливо погла­джуючи кучеряву голівку, шепотіла Настя. – Спи… То не літаки літають, то гроза…

– Літаки!.. Я знаю… – сперечався той крізь сон… Вдома ти теж казала, що гроза, а потім прилетіли літаки, і ми в підвал ховались… А тут є підвал, мамо?

– Є, є, все тут є, тільки літаків немає… Спи вже нарешті!

– А казочку-у-у?.. – капризував, ніяк не бажаючи засинати, малюк.

– Я ж щойно тобі прочитала казочку!

– Ще хочу… То була страшна, про Бабу Ягу, а я хочу добру.

– Яку добру? – стомлено зітхнула жінка. – Ти вже їх усі напам’ять знаєш…

– То й що?

– А те, що мама втомилася! Ти ж бачив, що я цілий день на подвір’ї поралася, підмітала, сміття прибирала…

– А навіщо прибирала?

– Хіба ти не знаєш, навіщо прибирають?.. Щоб було чисто! В траві стільки сміття назбиралося: об’їдків, качанів від яблук, риб’ячих тельбухів і голів, лушпиння від картоплі. Й усе це просто під порогом. А ще тепло надворі. Така несподівано тепла осінь!.. Знаєш, скільки мух буде, якщо не прибрати!?

– А чому тітка Клава не прибрала?

– Їй ніколи, синочку, в неї дитинка народилася.

– А як вона народилася? – не вгавав малюк. Він і не думав засинати. Його великі чорні очі, схожі на два блискучі ґудзики, широко розплющилися, чекаючи на відповідь.

– Так, як всі дітки наро­джуються, – терпляче пояснювала, очікуючи, щоб малий нарешті заснув, бо самій неймовірно хотілося спати. Ноги і руки, незвичні до тяжкої фізичної праці, гуділи, а голова зробилась важка, очі злипалися, як медом помащені. Здавалося, тільки доторкнеться головою до подушки, як її відразу вхопить у свої міцні обійми сон… Але спочатку треба було приспати сина.

Жінка не хотіла сюди їхати. Нізащо не хотіла. Вона хотіла додому, на Тернопільщину. Але чоловік вперся, що до бандерівців не поїде, і завіз її сюди, на свою батьківщину, в Росію, в Липе­цьку область.

Аж тепер Настя зрозуміла і згадувала мало не щоденно мамині слова після новини про те, що виходить заміж за росіянина: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». О, не дурні, аж ніяк не дурні були наші предки, якщо вигадали таке прислів’я! Всю мудрість і справедливість його вона відразу відчула, щойно чоловік привіз її сюди, до своєї рідні.

Від першого дня перебування жінці дали зрозуміти, що вона тут чужа! І не просто чужа, а українка, бандерівка, тобто людина нижчого сорту. Ось і ця Клава… Ніби близька родичка, а як вміє образити, «насипати солі на рану»… Як вона обурилася, коли Настя попросила її не сипати сміття під поріг. Розкричалася, що та приїхала в її дім і хоче тут запрова­джувати свої, бандерів­ські порядки. Після того несамовитого крику Настя вже не озивалася. Мовчки замітала сміття, руками вибирала з-поміж пожовклої трави огризки яблук, лушпиння – все, що накидали господарі, а надто їхній семирічний синок Єгорка, не привчений до порядку і не вихований. Настя прибирає, а він навмисне стає на сходах і лузає гарбузове насіння, плює просто на згорблену спину жінки, просто їй на голову. Він на два роки старший від її сина, то старшує над ним, намага­ється дошкульно вдарити, штовхнути. Семенко не раз розповідав їй і синці показував. Щоправда, господар, тобто чоловік Клави, Костянтин, ніби прихильно до неї ставиться. Завжди усміхнеться при зустрічі, привіта­ється, щось запитає. Але Настя кілька разів перехоплювала його погляд. Хижий, жадібний погляд чоловіка з однозначними намірами. Такі погляди її лякали. «Ще мені тільки клопоту від ревнощів бракувало!» – завжди думала стурбовано. Бо її Євген був просто Отелло і ревнував її без всякої підстави. А тут?.. Тільки щоб щось помітив, щоб перехопив один-однісінький ласий погляд свого шурина – таке-е-е почнеться! Настя аж зажмурилась, уявляючи картину. Та й Клава… І так стосунки між ними непрості. Навіщо їх ще ускладнювати?

Від невеселих думок її відвернув голос­ний плач сина.

«Господи! Що там знову скоїлося?» – подумала стурбовано.

– Синку, Семенку! Де ти? Чого знову плачеш? Іди до мами!

З голосним плачем до неї прибіг малюк. Подряпаний, скуйов­джений, з розбитими до крові колінами.

– Господи! – охнула жінка. – Куди ти знову лазив? Чому не граєшся на подвір’ї?

– Там гряа-а-азно! – зарюмсав. – Там тітка Клава какашки вилила!

– Де ж ти був, що такий побитий?

– Єгорка сказав, що погріб мені покаже, а сам штовхнув мене, і я котився сходами аж донизу.

– Боже! – жахнулася Настя. – Ти ж міг щось собі поламати чи вбитися на тих сходах! – і, вхопивши сина в обійми, гарячково почала його обмацувати, допитуючись: – Ось так не болить? А так?..

За ними з глузливою посмішкою спостерігала Клава.

– А ты, я вижу, мамин сыночек, – протягнула, знущаючись. – Вояка! Не зря вас сепаратисты бьют! Укропы!

– Клаво! Що ти таке говориш? Він дитина! Які сепаратисти? Навіщо йому таке говориш? Краще свого Єгорку приструнила б. Дивися, що він витворяє! Як можна дитину на сходи штовхати? Вони такі стрімкі. На них і дорослий собі в’язи скрутить!

– А ты видела, как Егорка толкал? Видела? – відразу запінилась Клава. – Веришь, что твоя бандеровская ябеда говорит! Врет он все. Сам упал!

– Не сам! – аж захлинався у плачі малюк, обурений такою явною брехнею. – Не сам! Єгорка мене штовхнув.

– Ось що! – розсердилась Настя. – Я вимагаю, щоб ти негайно покарала свого сина. Це не жарти! Сьогодні він його в погріб штовхнув, а завтра що придумає? Він же старший від Семенка! Він захищати його повинен, а не ображати. Чому ти його так погано виховуєш?

– Ты меня будешь учить детей воспитывать? Ты – меня? Да кто ты такая, в конце концов? Ты в моем доме находишься. Понятно? Я здесь хозяйка! Понятно? Понаехали тут и учат! У себя дома будешь командовать. А здесь сиди тихо! Не нравится?.. Вот те бог, а вот порог! Не держу! Подумаєш, краля! Говорила, говорила же Женьке: не связывайся с этими бандерами! Такая девушка за ним умирала! Настоящая русская красавица. Статная, высокая, пышная!… Нет, привел чучело гороховое, худое, как ободранная кошка. Щипнуть не за что! Зато спеси, спеси сколько! Как же? Пельвецкая! Голубых кровей! Внучатая племянница какого-то попа! Жаль, что не всех ваших попов католических перевешали в сорок пятом году. Выползли из щелей, как тараканы!

На те все несподівано нагодився Костянтин. Він одразу оцінив ситуацію.

– Клавка! – рявкнув на дружину, яка відразу замовкла і принишкла. – Что здесь происходит? Я тебя спрашиваю! Оглохла, зараза? Где Егор? Егорка! Семка! Быстро сюда!

Хлопці з’явились одразу, мов за командою. Поки Клава сперечалася з Настею і ображала її, Єгорка позамотував розбиті коліна свого двоюрідного брата великими листками подорожника і поприв’язував їх шнурками.

– Это еще что за камуфляж? – здивовано запитав сина.

– Это, папка, чтобы кровь не текла. Подорожник кровь останавливает! Так в книжке «Лекарственные растения» написано, – затараторив той скоромовкою, злякано поглядаючи на батька.

– Почему у него разбитые колени, лекарь хренов?

– Я впав, дядьку Костю! – поспішно втрутився Семенко, теж злякано дивлячись на грізного Костянтина. – Єгорка мене не штовхав. Я сам упав!

– Он сам, – насмілився подати тоненький голосок шкідник.

– Молчать! – грубо обірвав сина Костянтин, – Клавка, – обернувся до дружини, – что стоишь, как корова тельная? Перекись водорода, зеленку сюда! Быстро! У малого кровь течет, а она тут полемику развела! О политике рассуждает!.. Курица!

За секунду перекис водню і зеленка були на ґанку. Настя навіть не підозрювала, що товста неповоротка Клава вміє так швидко бігати.

– Костю, я сама! Не треба! – запротестувала Настя, бачачи, що той лашту­ється сам надавати першу медичну допомогу її синові, а малюк аж зіщулився від страху перед пекучою зеленкою.

– Ні! – запротестував син несподівано. – Нехай дядько Костя маже!

– Молодец! – присів перед ним Костянтин. – Иди ко мне! Боец! Пойдешь воевать за Украину?

– Піду, – малюк спокійно спостерігав, як на його коліна полилась спершу прозора рідина, а потім пекуча зеленка, але з його міцно стиснутих уст не вирвалось ні звуку. – Піду! – все ж засичав від зеленки. – Але в мене немає автомата!

– Геройский ты парень, как я погляжу! Не плачешь от зеленки. Молодец! Теперь колена быстро заживут, и все будет в порядке. А оружие я тебе завтра куплю! Автомат! Настоящий! Как же! Разве можно солдату без оружия? Как ему воевать?

– А мне, папка? – подав голос Єгор. – Я тоже хочу автомат!

– А ты, паршивец, в угол немедленно! И чтобы оттуда не выходил, пока я не поем! Понял? Обормот! І ужинать тоже не будешь! Понял?

– Дядечку Костю! – замолив Семенко, благально дивлячись на Костянтина. – Не карайте Єгора! Будь ласка! Ми вже помирилися, коли він мене лікував. Він більше не буде! Як же нам гратися, коли він в кутку стоятиме? Мені нудно самому. Він більше не буде! І він теж голодний, як і я!

– Я больше не буду! – прогудів Єгор.

– Ладно! Прощаю! Выходи из угла! Но еще раз обидишь Семку, шкуру спущу! Ты меня знаешь! Вместо того, чтобы защищать младшего брата, он издевается над ним. Мужчины так не поступают! Может, ты не мужчина, а девка, как Ксюшка? А? Может, тебя в платьице одеть и бантики повязать? А?

– Я мужчина! – ображено протягнув Єгорка, насуплено дивлячись на батька.

– А мужчина, то и поступай по-мужски! Мужчины никогда не обижают тех, кто младше, слабее! Понял?

Той швиденько закивав головою.

– Хороший у тебя пацан, Настеха, – повернувся до Насті. – Добрый, сердечный. Как и мамка его, – підморгнув їй лукаво.

Клава помітила те підморгування і скипіла, але пересилила себе, промовчала.

– Клавка! – повернувся до дружини. – Ужин готов? Я жрать хочу!

– А Женьку не подождем? – з надією, що підтримає, Клавка зиркнула на Настю, але та мовчала, хоч добре знала, що вечері ще немає.

Клава півдня проговорила з подружкою в сквері, куди вони водили на прогулянку своїх дітей. І в кафе разом із нею ходила… А Настя в чужій хаті теж не знала, що готувати. Тим більше, якщо такі стосунки…

– Женька поздно будет. Он сегодня на самый дальний участок уехал. А я жрать хочу, как зверь! Что ты целый день делала? Чем занималась? Опять со своей дурой Томкой болтала? – зрозумівши, що вечері ще немає, розсердився чоловік.

– Сейчас, сейчас, Костенька! Я бистро! Я мигом! – заметушилася Клавка, бо її благовірний, коли голодний, був скорий на розправу і запросто міг вліпити їй добрячого ляща. – Помоги мне, пожалуйста, Настенька! – вперше так лагідно назвала невістку.

– Сама управишься! – буркнув Костя. Йому хотілося залишитися з Настею наодинці.

Настя відчула небезпеку і зажурилася. «Тільки цього не вистачало! – подумала тужливо. – Та ж та скажена мені очі видряпає!»

– Піду я, Костю, допоможу! Вдвох швидше впораємося. А там і Женька прийде.

– Любишь мужа? – примружив очі, як ситий кіт. Хоч тієї миті він був швидше голодним котом.

– Люблю! – насторожено відповіла. – Дуже люблю! І він мене любить! – додала квапливо.

– Еще бы! – хмикнув Костянтин. – Такую и я любил бы. Ты, Настенька, такая… такая, – він понизив голос, озираючись, – как лесная серна. И глаза у тебя, как у серны пугливой.

– Костянтине! – в голосі жінки задзвенів метал. – У тебе дружина є, а в мене чоловік! Щоб я більше цих дурниць не чула!

– Какая жена? – обурився Костя. – Ты только взгляни на нее! Растолстела, как свинья! В постели, как бревно, лежит! Не повернется! Разве с тобой сравнить!?

Настя хотіла зауважити, що Костя не знає, яка вона «в постели», але подумала, що така розмова може стати небезпечною, і промовчала… Аж тут на ґанок викотилась Клава.

– Настена! – протягнула жалібно. – Не поможешь? Не успеваю я!

– Іду, Клавонько, йду! – підхопилась Настя і квапливо побігла до кухні.

Костянтин провів її жадібним поглядом.

Пізно ввечері Настя довго вагалася: розповісти Євгенові про несподіване залицяння Костянтина чи промовчати? По суті, ще нічого такого не було… Кілька хтивих поглядів, кілька прозорих натяків. Щоправда, таких прозорих та однозначних, що їх не зрозумів би хіба що дурень. Але рукам волі не давав. А що ляпає дурниці, то нехай собі ляпає. Скаже чоловікові, той заведеться, полізе з’ясовувати стосунки, ще бійку затіє… Кому то потрібне? І так їй тут живеться, як казав колись Аркадій Райкін, «как врагам нашим»… А тоді їхнє перебування тут стане зовсім нестерпним. Тоді хіба що повертатись назад… А куди повертатись? Вона навіть не знає, чи вцілів їхній будинок після тих страхіть, що показували у новинах. Чи вони мають куди повертатися? Чи у них ще є дім?..

Hесподівана розв’язка відбулася у день Настиного наро­дження. Жінка вирішила промовчати, що в неї свято, сподіваючись, що заклопотаний чоловік забуде. «Понапиваються, – подумала стурбовано, – Костянтин почне залицятись, Євген спалахне, як сірник. І не відомо, чим та гулянка може закінчитися. Краще мовчатиму. Подалі від гріха». Але не так сталося, як гадалося.

Зранку Євген підніс Насті величезний букет жоржин. Де він його ховав цілісіньку ніч? А Єгорка і Семенко подарували їй власні малюнки. Ті наївні, невміло виконані малюночки зворушили жінку до сліз. На одному був зображений неправильний чотирикутник, увінчаний червоним кривуватим трикутником, що, мабуть, мало означати будинок. Той будинок оточували якісь химерні дерева, які своїми верхівками зачіпали хмари у густо-синьому небі. Ціле подвір’я під хатою всіяне великими лапатими квітами. Навколо того творіння був старанно вималюваний паркан, доволі рівний, ніби під лінійку. Жінка здогадалася, що тут не обійшлось без допомоги. «Хатка для дорогої матусі в день наро­дження від її сина Семенка», – зміївся напис у правому кутку малюнка різними за величиною буквами. На другому малюнку, який їй простягнув Єгорка, були намальовані якісь фантастичні квіти ядучо-червоного кольору, формою вони нагадували великі, мов тарілки, ромашки. Внизу теж був напис: «Любимой тетушке Насте в день рождения! Пусть жизнь твоя цветет, как эти розы! Егорка». Побажання дитини так насмішило Настю, що вона реготала, мов божевільна. Шалено цілувала обох дітлахів, смачно цмокала їхні тугенькі рум’яні щічки і ніяк не могла від них відірватися. Клава спекла, як вона сама висловилася, свій «фирменный пирог» – плаский великий, як тазик, млинець, перекладений варенням. А Костянтин вполював зайця, назбирав у лісі грибів і брусниць. Чоловіки подбали про «горюче», навіть кілька пляшок шампан­ського роздобули.

Сіли до столу пізно, але гулянка вдалась на славу. Стіл ломився від наїдків. Клава не поскупилася і повитягувала всі запаси, які тільки мала. Щедрість зовиці приємно здивувала уродинницю, і вона вже була ладна забути всі образи, цілувалася з Клавою, з чоловіками, власним і чужим, словом, робила всі ті милі дурниці, які властиві абсолютно щасливим і ледь захмелілим жінкам. Вона забула і про втрату рідної домівки, і про грозу над її милою Україною… Довго сиділи за вже давно спорожнілим столом, співали, розмовляли. Женька заснув перший. Клава пішла приспати малу Ксюшу і теж заснула біля неї. А Костянтину і Насті спати зовсім не хотілося. Вони залишилися самі.

– Може, посидимо трохи на ґанку? – запитав нерішуче Костянтин. – Дивись, яка чудова ніч!

– Чудова… – погодилась Настя і визирнула у вікно. – Зірок насіялось! Зовсім, як у нас вдома.

– Скучаешь за домом? – невиразно хмикнув чоловік. – Это же за которым? За тем, что разбомбили?

– За отчим домом, за отчим, Костю, – сумовито вміхнулась жінка. – За тим, у якому народилася.

– За своей бандеровщиной, – підколов злегка і злякано зазирнув їй у вічі, чи, бува, не образилася.

Настя не образилася. Помовчали…

– А що ти знаєш про мою бандерівщину? – почала знена­цька, дивлячись Костянтину просто в вічі. Очі її замерехтіли, засвітилися зеленкуватим вогнем, аж той відсахнувся. – Що ти взагалі знаєш про нашу історію, про Степана Бандеру, про національний рух? От, базікаєте: «бандер», «бандери». А хто вони були, ті «бандери», так толком і не знаєте! Найгірше те, що не хочете знати. А це були справжні люди! Герої! Наша слава! – додала гордовито і випросталась, аж наче повищала.

Костянтин здивовано дивився на неї.

– Он ти какая, – протягнув захоплено, любуючись, бо Настя в той момент була невимовно гарна: струнка, висока, ясноока. А щоки її аж пашіли! І Костянтин оглянув її жадібним поглядом. – Ради такой я бы, может, тоже стал бандеровцем.

– Бандерівцем, Костю, треба народитися, – суворо звела тонкі вигнуті брови Настя. – Це має бути в крові.

– Ты еще лучше, когда сердишься, лучше и желаннее!

– Костянтине! Не смій! – застерегла злякано, бачачи, що той рушив до неї, а в очах його загорілись хижі вогники.

Але чоловік уже був біля неї. Вхопив в обійми, сильними руками зламав у талії і спрагло вп’явся своїми губами в її уста, м’які й піддатливі. І треба ж було, щоб саме в той момент Євгенові приспічило «до вітру», і чоловік став мимовільним свідком такої пікантної сцени.

Женька заревів, як розлючений бик. Кинувся на Костянтина, вхопив його за барки і з усієї сили зацідив йому в вухо. Той упав, але швидше від несподіванки, ніж від удару. Бо підвівся дуже швидко і блискавично відповів ударом на удар. Чоловіки зчепились, немов ті півні, розлючені і скуйов­джені. Настя закричала від переляку. Її крик розбудив Клавдію. Вона відразу, з першого погляду все зрозуміла і, не розбираючись, хто винен, а хто ні, почала виганяти родичів із дому.

– Вон! Вон отсюда! Чтоб мои глаза тебя не видели! Подлая! Вот подлая! Пригрела змею у себя на груди. Вон немедленно, чтобы духу твоего не было!

– Клаво! Клаво! – Настя марно намагалася щось пояснити, оправдатись. Та жінка не давала і слова промовити. – Костянтине! Хоч ти їй скажи! – безпорадно повернулась до свого невдалого залицяльника. Але той, важко дихаючи, ще тримав за руки Євгена.

– Ты! – запінилась Клава і до брата. – Ты чего мужа мне калечишь! Отпусти его, отпусти немедленно! Убирайся! Уходи! Вон из моего дома вместе со своей шлюхой! Я тебя знать больше не хочу! Уходи! – репетувала в істериці, тупаючи ногами.

Не чекаючи, що відповість Євген, Настя метнулася збирати речі, свій і дитячий одяг. Поклала в сумку кілька сорочок чоловіка, а потім повільно, немов вагаючись, витягнула й акуратно повісила на спинку стільця.

Увійшов Євген. Подивився на дружину, відібрав у неї вже спаковану сумку і рішуче почав запихати туди сорочки.

– Я, Настенько, свій одяг у чемодан запакую, бо в сумці вже місця немає, – мовив спокійно і діловито, ніби то зовсім не він хвилю перед тим нокаутував свого свояка.

Настя тільки кивнула головою. Дальше все відбувалося, як у сповільненому кіно. Щось ображено пищала Клава, щось вибачливо бубонів Костянтин, але Настя не реагувала на їхні слова. Єдине, на що погодилась, це щоб Костянтин відвіз їх службовою машиною на вокзал.

– Ми їдемо додому? – запитав Семенко, вже сидячи в потязі.

– Ми їдемо до мого дому, туди, де я народилася, на Тернопільщину, – пояснила суворо, як дорослому. – Іншого дому у нас, синку, видно, не буде!.. – і боязко покосилася на Євгена.

– І слава Богу! – несподівано випалив Євген.

– А гроза, а гроза, – не вгавав малюк, – а гроза там буде? Ті страшні літаки літатимуть?

– Там, сину, небо синє і чисте, таке, як на твоєму малюнку, який ти мамі подарував, – запевнив сина Євген і обняв їх обох своїми добрими міцними руками.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА, “Файне місто”

Коментарі

Залишити відповідь